Спершу Юрій намагається сховати порепані, чорні від мазуту руки. Наче зоряне небо, всіяні дрібними ранками, шрамами і мозолями. Трохи ніяковіє, але згодом таки переборює цю сором’язливість і з усмішкою каже: «Насправді я пишаюся, що не білоручка — і автомат вони тримали, і землю у 30-градусний мороз рили, і побратимів з поля бою витягували. Може, для когось не дуже охайні, але війна — не показ мод. Слава Богу, що обидві при мені...»
Чолов’яга — старший механік-водій БМП. Взагалі-то прийнято давати бойовим машинам імена матусі, дружини або доньки, а він пішов проти традиції. Звертається до «бойової подруги», з якою обколесив чимало населених пунктів Донбасу, — «ластівка», «киця» чи «масяня».
— У перші дні служби ми були в чомусь романтики. Пам’ятаю, як їхали у вантажівці та сміялися, — розповідає військовий. — А поряд мовчки сиділи хлопці, котрі виходили з-під Іловайська. Зітхали та казали: «Яке небо чисте, його ще видно».
Дуже швидко всі зрозуміли суть цієї фрази. Одразу по приїзді ворог «насипав» на наш підрозділ понад 300 снарядів. І далі вже важко було зрозуміти — то день чи ніч — «феєрверки» і «зливи» від обстрілів не припинялись. Цілодобово. Дощ з вогню. Ніяких натяків на совість і честь.
— На кілька днів нас кинули відволікати окупантів від донецького аеропорту, щоб інші військові, які тримали тут позиції, могли закріпитись, вивезти поранених, отримати боєприпаси, медикаменти та продукти, — чоловік поринає у важкі спогади. — Наш командир, був хоч і порівняно молодим, але досвідченим, завзятим. Одразу згуртував особовий склад. Він не боявся брати відповідальність і навіть гиркатись із вищим керівництвом, коли були команди не стріляти у відповідь. Постійно повторював: «Добро має бути з кулаками. Ми не «тєрпіли» на рідній землі і втремо катам носа».
Зізнається, що воювати вміли одиниці, багато хто вперше брав зброю до рук і навіть не знав, куди вставляти набої. На теорію не було часу — одразу практика, знання і досвід здобували у запеклих боях. Якось вистоювали.
— А от перти по замінованих дорогах, під прицільним вогнем доводилось постійно, — зауважує чоловік. — Домовились мінятись місцями у транспортних колонах: хто першим — завтра останнім їде і навпаки, щоб усі у рівних умовах були і нікому не образливо. Але від долі не втекти... Одного ранку я мав очолити рух. Уже не пам’ятаю чому, але за кілька хвилин до виїзду мене замінили і цим фактично врятували життя, бо напарник потрапив на міну.
Юра не раз був за крок від смерті. Ніяк не забути відчуття несамовитого голоду, коли кілька днів були в блокаді, — закінчились харчі, кожна краплина води на вагу золота, а підмога не могла прорватись. Добре, що зима. То сніг і їли, і пили. А як машина грузла — при 30 градусах морозу доводилось закочувати рукава і майже голими руками її відгрібати.
Три доби без сну — виснажений організм був на межі, а потрібно було людей транспортувати, боєприпаси — відповідальність колосальна. Не так за своє життя хвилювався, як щоб не підвести командира і братів. Коли випала змога трохи подрімати — не зміг. Елементарно не закривались очі. Нестерпно боліло, коли кліпав, — наче іскринок від сварки туди накидали.
— Найкрутіший момент, коли довозив товаришів у пункт призначення без «двохсотих». Мені тоді гучно аплодували, свистіли, наче пілоту літака. Такий кайф, не описати словами, — щиро ділиться Юрко сокровенним. — А ще величали між собою «африканцем» і «чорномазим», бо постійно вовтузився з «бехою»: то мазут, то багно, то сонце, то кіптява — не завжди помитись мав змогу. Та й як не мийся, а все одно не відбілитись — воно в’їдається у шкіру. А мені ця «засмага» більше до вподоби, ніж з Мальдівів. Знаєте, серед нас були далеко не бідні люди — і бізнесмени, і підприємці, які туристами чимало світу об’їздили, у п’ятизіркових готелях відпочивали, круті ресторани відвідували, але коли настав момент істини, то залишили все і пішли захищати свої родини та Батьківщину. Потім вони жартували, що солдатська галета з кухлем кип’ятку набагато миліша серцю, ніж заморські лобстери.
Його дуже дратує, коли хтось, не розуміючи, запитує: «А навіщо тобі та війна? Більше всіх треба?!»
— Вона не «та», а моя, особиста, — серйозно підсумовує військовий. — І якщо когось не торкнулось лихо, то лише завдяки хлопцям, які ціною власного здоров’я і життя тримають на передовій небо. Мені за честь бути серед них. І хай мої руки не такі аристократичні, як у піаніста чи художника, але ними, при першій нагоді, готовий давити ворога.
