У війни завжди солоний смак. Коли воїни проливають кров, їхні матері проливають сльози... І навіть щастя застигає сіллю на губах, коли та, що народила, чує: «Мамо, я живий!..»

— Я стояла на колінах перед іконами і, ридаючи, повторювала одне-єдине: «Господи, збережи його!..» — пригадує події літа 2014-го мама Романа (на знімку) — одного з легендарних танкістів нашої 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого — Тетяна Дмитрівна. — І я вірю, що моя материнська молитва, мій відчай і віра врятували його... Я знаю, я не одна така... За шість років війни десятки тисяч українських матерів залишили в степах Донбасу частину серця, роки життя і невимовний біль за долю своєї дитини. Але біль кожної матері, чий син захищає Україну ціною власного життя, — це тільки її біль...

Для Тетяни Дмитрівни,  як і для багатьох українців, війна розпочалася в травні 2014-го, з Волновахи. Бо до цього, навіть коли Роман разом із побратимами вирушав на схід, залишаючи дружину і новонароджену донечку, рідні не до кінця розуміли, що відбувається, а сам Роман не пояснював майже нічого.

— Можливо, щось розказував дружині, Жені, щось братові, але мене беріг... Навіть коли телефонувала і чула в слухавці звуки пострілів, вибухів, запитувала, що це, син не казав правди, завжди знаходив якісь відмовки.

Нині розумію — смішні, — пригадує Тетяна Дмитрівна, — а тоді було не до сміху, і понад усе хотілося вірити — у нього все добре...

Про те, що танк Романа підбили і він дивом вцілів, я теж дізналась запізно... Коли мені нарешті сказали, син уже був у госпіталі, а мені казав — у санаторії... Не знаю, як пережила той період. Напевно, завдяки онукам і надії на те, що найстрашніше — в минулому.

Навіть нині, каже Тетяна Дмитрівна, коли знає про фронтовий шлях сина трохи більше, ніж на початку війни (Роман мав необачність кілька разів проговоритися), щоразу, коли він із побратимами вирушає на фронт, у матері серце завмирає від хвилювання.

— Здається, уже мала би звикнути за 6 років, а не звикається... Кожного разу, коли він їде, кажу йому фразу в одеському дусі: «Купи маме валидол — мама намерена волноваться...» — жартує пані Тетяна, а ми розуміємо, від кого в Романа та в його старшої донечки Єви (молодший, Тимур, ще маленький) неперевершене почуття гумору, вміння за секунди завоювати симпатію оточуючих і по-справжньому, щиро смакувати життя.

А Тетяна Дмитрівна тим часом захоплено хвалиться онуками, яких має аж четверо, розповідає про їхні пустощі та із задоволенням пригадує Романа малим, не приховуючи клопотів, яких завдавав.

— Роман народився у Казахстані, де на той час служив чоловік. В Україну ми повернулися, коли Ромчику було вже 6 років. Спочатку йому дуже нелегко давалася українська мова, а потім... Та різне було: і вчитися не хотів, і шибеник був із перших, за що не раз від вчителів вислуховувала, і в юності своїми вибриками чимало крові мені випив... Згадаєш — і сміх і гріх, тим паче що зі старшим сином, Дмитром (він — професійний спортсмен), таких проблем не було, — пригадує пані Тетяна. — А нині надзвичайно пишаюся своїми дітьми, зокрема своїм «шибеником» Романом, нашим героєм, знаю, що його поважають у колективі, і мені, як матері, це дуже приємно. Та зрештою, армія в нашого Романа, напевно, в крові, тож те, що син і онук військових (батько Тетяни Дмитрівни свого часу був начальником прикордонної застави) захищає Батьківщину, коли над нею нависла загроза, закономірно. От тільки матері, яка мусить проводжати сина на фронт, хоч і розуміє, що він інакше не може, не вистачає сліз і серця, щоб пережити війну...

На прощання пані Тетяна наполегливо запрошує до себе в гості разом із Романом, адже він із родиною приїздить щовихідних — не просто відпочити від служби, а допомогти в господарстві та, звісно, просто побути разом. 

Фото прес-служби 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого.