Четверо поранених у перший же день ротації. Зовсім не було часу адаптуватись на новому місці — довелось одразу вступати у бій і давати відсіч.
— Уявіть собі невелике село, де наших спершу було метрів сто, а навколо — позиції противника, — поринає у спогади військовий. — Причому сєпарня зайняла школу, клуб, двоповерхові будівлі, а ми стартували з підвалів, хатинок і з-під парканів, які вони вдень нищили, а ми щоночі відбудовували з підручних матеріалів. Тобто поки ворог собі відпочивав і набирався сил, ми хоч якось укріплялися. Згадую переломні моменти, коли по кілька діб не змикали очей. Потроху розширяли свою територію. Згодом навіть ділили одну вулицю з окупантами. Так близько, що часом добре бачили їхні обличчя і чули провокативні вигуки.
Ворожі обстріли фактично не припинялись, тож боєприпаси і продукти нам могли доставити лише на БМП.
— Найважче в умовах безперервних сутичок було евакуювати поранених і вивезти тіла загиблих побратимів, — зізнається армієць. — Позиція пекельна. Втрачати побратимів щоразу було невимовно боляче. Я пам’ятаю кожного.
Особливо гранатометника Андрія. Веселун, душа компанії, людина-позитив. Загинув у Різдвяні свята. Стояв на посту, побачив ворожий танк і підняв тривогу, встиг вистрелити і на кілька хвилин зупинити залізного «звіра». А потім той таки дав залп, і хлопця буквально розірвало на шматки. Інші зуміли вчасно зреагувати і врятуватись. Якби не пильність полеглого Героя, то жертв було б набагато більше.
Про кожного свого підлеглого командир говорить з неприхованою гордістю і стверджує, що мав за честь пліч-о-пліч захищати Батьківщину з такими надійними товаришами.
— Жоден не зрадив присязі, не скаржився і не сумнівався, що перемога за нами, — стверджує Михайло. — А нагод переметнутися на бік окупантів було чимало. Ми неодноразово отримували СМС, де нам пропонували добровільно скласти зброю, обіцяли гарне ставлення, смачні харчі та високу матеріальну компенсацію. Спеціально запитав у хлопців: «Що скажете?», і всі в один голос: «Що-що... «Мочити» сєпарню. Якщо і помирати, то не як Юди»!
У ті часи доводилось швидко ставати і лікарями. Рятувати себе та побратимів, коли не було змоги прорватися у медпункт. Війна відкриває багато вмінь та навичок, про які і не здогадувався у мирному житті.
Коли мова заходить про військові жарти, він зненацька не стримує жвавого сміху. На війні, як відомо, без них — ніяк.
— Були випадки, про які комедію знімати можна. Перший — як два наші доблесні танкісти на позивні «Вовк» і «Халк» дивним чином завернули впритул до самого клубу, де осіли сєпари. Згодом самі дивувались і не могли пояснити, чому так трапилось, — точно лихий попутав. Ми ще напівдорозі зрозуміли, що вони збились з маршруту, і почали бити на сполох: усі разом кидали камінці, кричали, махали руками, мовляв, розвертайтесь — нуль реакції, ще й зі зв’язком проблема. Думали, ну все — гаплик і танку, і екіпажу. Але, очевидно, не менш шокувала така відкрита нахабність ворогів. Хвилин п’ять, як не більше, — і жодного пострілу. Розвернулись і в повній тиші, що взагалі нонсенс, прибули до нас. Чудасія й годі.
А ще добряче завжди животи надривали, коли слухали переговори противника після того, як ми в ефірі спілкувались гуцульським говором і специфічним діалектом. Річ у тім, що у нашому взводі було багато хлопців з Закарпаття. Ми один одного чудово розуміли, а от у ворога дах зривало і він ніяк не врубувався, що то за мова. Якось перехопили, як один із їхніх скажено верещав і доповідав командуванню: «С укропами точно польский спецназ, мамой клянусь, отвечаю».
Щоб вижити, доводилось хитрувати, вводити в оману окупантів. Усі усвідомлювали, що і українських захисників аналогічно прослуховували. Які лише акторські сценки не розігрували на радіохвилях, даючи оманливі наводки та інформацію.
— Ви коли-небудь бачили чорний сніг? — раптом запитує Михайло. — А ми — так. Від пороху і залпів він уже приземлявся завугленим. Найстрашніше — це коли цнотливо-білий поєднувався з яскраво червоним. Багряні ріки, від одного погляду на котрі вовком вити хотілося...
Думали, що хоч на Новий рік буде по-людськи. Але сепаратисти його зустрічали за російським часом — на годину раніше, тому коли наші з надією дивились на екрани мобільників — починались мінометні «салюти».
Заїхали під обстріли — виїжджали так само. Проклята ворожа стабільність...
— Як лишився живим?! Це вже запитання не до мене, а туди, — дивиться на небо. — Такий бородач приїхав додому, що рідні не впізнали. Голитись не було як. Точно байкер (сміється. — Авт.). Звикати, що ти не в окопі, та спати без броніка — нова сторінка життя, спершу дискомфортно було. Постійно озирався, реагував на кожен звук. Курив лише в темряві. Спи скільки завгодно, а не міг. Найкраща адаптація — в колі сім’ї. Поволі все налагодилось...
Але пам’ять не стерти, як файл на диску. І стирати не хочу — не маю права, адже боротьба триває.
