«Нульовка». До противника можна дістати рукою. Тут звук обстрілів часто не має ні початку, ні кінця... Наш співрозмовник сприймає їх спокійно, без зайвого хвилювання чи метушні.
Сергій — минулорічний випускник Національної академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного. На російсько-українській війні це його друга ротація — першу гідно пройшов ще до навчання у військовому виші.
— Подати документи на вступ фактично змусив комбат, — зізнається військовий. — Він знав мою історію: як обстоював Майдан, а потім штурмував військові комісаріати, щоб призватися на строкову службу. Мені було лише 20 років, жодного військового досвіду. «Футболили». Власним коштом здав усі необхідні медичні аналізи. Неймовірних зусиль доклав, щоб врешті-решт підписати короткостроковий контракт, пройти базову підготовку у навчальному центрі «Десна». А згодом — довгоочікувана ротація під Волноваху.
Тоді його механізований батальйон вів активні і безстрашні наступальні дії — повертали кожен сантиметр окупованої землі. Їм це вдавалося, але дуже дорогою ціною — життя побратимів.
— Ніколи не забуду найпершу страшну втрату. Це був лише мій другий день виконання завдань в антитерористичній операції. Ми рухалися на чергову операцію, як раптом наша БМП наїхала на протитанкову фугасну міну, — з болем в голосі згадує ті трагічні події «Центральний». — Командиру бойової машини, котрий сидів на броні, осколками посікло ногу, навідника серйозно контузило, нас у десантному відсіку трухнуло не по-дитячому, а от водій-механік... Від нього не залишилося нічого. Взагалі. Просто чорна дірка. Ні крові, ні плоті, ні кісток. Ховати було нікого.
Стримуючи емоції, Сергій також розповів нам, як того ж дня, під вечір, героїчно загинув ще й командир батальйону.
— Я за кілька тих фатальних годин подорослішав, мабуть, на ціле десятиліття. Чи пожалкував, що так рвався служити? Ні! Жодної секунди, навпаки — бойовиків зі складу незаконних збройних формувань треба знищити якомога швидше. І, звичайно, просуватися вглиб, — каже Сергій.
Батьки і родичі, хоч і неабияк хвилюються, а підтримують вибір офіцера. А от дружина не змогла — швидко стомилася нести тягар шлюбу з військовим, жити у постійній тривозі, ділити місце в його серці з любов’ю до Батьківщини — розлучилися.
— Доля і майбутнє України вирішуються в цих бліндажах, я вірю в нашу беззаперечну перемогу і хочу докласти максимум власних зусиль й отриманих знань. Як учасник, а не спостерігач. Колись дасть Бог дітей, а вони мене запитають: «Тату, а де ти тоді був?», то зможу гордо відповісти: «З моїм народом і за мій народ!», — каже офіцер.
Нині він часто стоїть по самі кісточки, а іноді й коліна, в багнюці. Але віджартовується, що так навіть по кайфу, адже це рідні чорноземи. І бліндаж став другою домівкою, хай навіть без ремонтів і комфортних зручностей. Тут, під постійними обстрілами, триває його молодість...
