Прийняття Декларації стало однією з ключових і визначальних подій сучасної історії. Документ став розгорнутою програмою розбудови новітньої України. Про це була наша розмова з віце-президентом Асоціації народних депутатів Олександром Барабашем (на знімку).

— Олександре Леонідовичу, безсумнівно, перше демократичне скликання Верховної Ради заклало основи українського парламентаризму. Чи усвідомлювали ви навесні  1990 року, що це скликання особливе?

— Відчуття, що ми починаємо саме «історичне» скликання, напевно, не було. Але було чітке розуміння, що цей парламент буде принципово іншим, ніж попередні. Заради цього ми ж і йшли з підприємств у політику. Ми не були біологічно іншими людьми, ніж сьогоднішні політики. Але це було романтично-прагматичне покоління відповідальних людей, яких час, глибока системна криза в країні покликали шукати реальний вихід із ситуації. Серед нас були представники трудових колективів, усіх верств населення, зокрема — керівники великих підприємств, машинобудівних комплексів, вугільних об’єднань та інших об’єктів. Ці люди керували величезними колективами, районами, областями, колгоспами, заводами, академіями, навчальними закладами, користувалися авторитетом серед виборців. Були гідно представлені також практично усі інші сфери суспільного життя — лікарі, вчителі, інженери, робітники, вчені, селяни, військові, правоохоронці тощо. Загалом, це були лідери суспільної думки, які до всього дуже добре знали, що таке відповідальність перед людьми.

Ми усі відчували тиск часу — необхідності радикальних змін в усіх сферах життя. Дух того часу дуже точно, у «десятку», відображала назва фільму відомого режисера «Так жить нельзя» (усі депутати ходили навіть улітку 1990-го в Будинок кіно на прем’єру) і пісня культового рок-виконавця «Перемен!». Мрії і жагу суспільства до змін у сферу політико-правових рішень перевели зміни до Конституції СРСР від 1 грудня (іронія долі!) 1988 року.

Разом з ідеєю М. Горбачова про легітимізацію партійної влади через усі ради депутатів була внесена революційна зміна до виборчої системи, яка мала термоядерний історичний ефект, який зніс комуністичну систему, політичну, економічну, ідеологічну, СРСР — усе. Вона звучала так: кількість кандидатів у народні депутати на виборах не обмежується. Свобода висування! І ця виборча реформа, по суті, й мала небачений історичний ефект — спочатку для народних депутатів СРСР, а потім і у нас.

Ми обиралися (вперше у виборах до української Ради) за принципово новим законодавством, на основі обов’язкової альтернативності. Тобто, усі 450 депутатів пройшли через горнило конкурентної боротьби, численні гарячі дебати з виборцями, тому цей парламент був якісно іншим, з принципово новими налаштуваннями на цілі, мотиви і форми роботи. Перед нами був приклад річної діяльності нового Верховного Совєта СРСР, де на політичну арену виходили нові політики і нові форми політичної діяльності. Звичайно, впливав і загальний міжнародний контекст бурхливих процесів розвалу комуністичної системи в Європі, інших глобальних процесів.

Суспільство, здавалося, дихало ідеями самостійності. Жити так, як заробили, хотіли, здавалося, всі — цехи, заводи, області, республіки. Практично у кожного народного обранця був відповідний пункт у програмі. Для великого числа наших колег ідея державної незалежності України вже тоді була самодостатньою ідеєю й омріяною метою. Але переважна частина спочатку говорила про економічну незалежність, яка вже під час роботи над Декларацією еволюціонувала до ідей політичного суверенітету. Куди приведуть ці ідеї — досконально ніхто передбачити не міг. Ніхто не знав точно — як треба. Але, як не треба жити — відчували всі.

Тому ідея розпочати роботу нової Верховної Ради з прийняття Декларації, з формулювання наших спільних програмних підходів щодо бачення найближчого майбутнього України — практично не обговорювалася. Декларація була практично першим змістовним пунктом (після кадрово-організаційних питань) порядку денного першої сесії. Одразу, під час формування органів Верховної Ради, була утворена постійна Комісія з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин. А вже 28 червня 1990 року відкрилися загальні дебати по проектам Декларації (їх було аж 12).

— Ви гідно впоралися із історичним викликом. Які рішення вплинули на формування і розвиток незалежності держави. В яку царину був найбільший внесок парламенту першого скликання?

— У 1991-му незалежність не дісталася нам як «подарунок неба» чи «бонус», про що дехто стверджує. Ці слова не образа для нас, депутатів першого демократичного скликання (ми, словами поета, «уже все себе доказали»!). Це демонстрація невігластва і самозакоханості авторів таких думок та приниження ролі Українського народу у вирішенні своєї долі, сутності величних процесів 1990—1991 років із самовизначення української нації (як записано у першому розділі Декларації). Після прийняття Декларації 16 липня 1990 року історичний шлях України був наперед визначений, а слідування ідеям Декларації неминуче призвело б раніше чи трохи пізніше до правового оформлення незалежності. Недарма ж день 16 липня відзначався у 1990-му і 1991-му як державне свято День незалежності. ДКНС нічого нам не «подарував». Навпаки, різко перевів процес еволюційного, м’якого будівництва незалежної держави в екстремальний режим невідкладних викликів і завдань.

Декларація, яку ми одностайно ухвалили 16.07.1990 року, мала надпотужний політичний поштовх для формування, повторно наголошу, єдності поглядів депутатів на майбутнє України. Оці 375 парламентаріїв не просто проголосували, а стали разом сповідувати ідеї незалежності законотворчістю і завжди звіряли свої законодавчі ініціативи з ідеями і духом Декларації. Багато хто з нас був невдоволений — чому ми рухаємося так повільно, інші — чому так поспішаємо. Тобто, суперечки були скоріше про темпи реалізації Декларації, ніж про її вектор.

Ми приймали Декларацію після прибалтійських республік, Грузії, Росії. Це свідчить, з одного боку, про поміркованість і акуратність депутатського корпусу. Але головне — це надало більшої фундаментальності і ґрунтовності одному з головних державотворчих документів. У жодній декларації інших республік, наприклад, не йдеться про силовий блок (збройні сили, оборону, державну безпеку, правоохоронні органі, прокуратуру), міжнародну діяльність тощо. Підбадьорювала наші наміри і Декларація РРФСР (12.06.1990 року). Коли Росія окреслила: всі надра РРФСР належать росіянам, — це полегшило і нашу декларацію, що усі надра і природні багатства на території УРСР — власність українського народу. Це був момент початку майнового розколу СРСР як єдиної системи.

На початку 90-х одним з надскладних було питання служби українських солдатів у «гарячих точках» СРСР — Киргизії, Азербайджані, Нагорному Карабасі. Це був час, коли практично кожен депутат мало не щодня спілкувався із нашими солдатськими матерями, а дехто навіть переховував у себе в готельних номерах наших хлопців, яких матері визволяли з «гарячих точок». 30 липня 1990 року (через два тижні після прийняття Декларації) Верховна Рада прийняла постанову про те, що наші строковики не мають служити за межами УРСР у «гарячих точках». Тоді ж вперше був створений комітет з питань оборони при Раді Міністрів УРСР. Тоді ж наша делегація поїхала до Москви до Дмитра Язова (маршал, міністр оборони СРСР. — Авт.), який зібрав генералів: «Хто з вас з України?». Виявилося, більш як половина, і — питання узгодили. А в грудні 1990-го приїхав до нас начальник штабу СРСР Михайло Моїсєєв. Приходить він на засідання Верховної Ради і з трибуни каже: «Можна понять мамок, которые хотят вернуть сыновей, а хто Россию-матушку будет защищать?» В залі піднявся такий гул! Маршал навіть не зрозумів незнайому йому обструкцію, що всі зреагували на «Росію-матушку»! Яка «матушка»?! Україна, Верховна Рада вже були зовсім іншими!

Ми на повний хід приймали власні закони, не оглядаючись на законотворчість СРСР. 24 жовтня, реалізуючи нашу Декларацію, Верховна Рада прийняла етапні зміни до Конституції, якими, зокрема, встановлено верховенство законів на території України та інші фундаментальні зміни. Віктор Шишкін, відомий учений і практик-конституціоналіст навіть учив своїх студентів, що фактичною датою правового народження України є не стільки 16.07.1990 року, 24.08.1991 року чи навіть 01.12.1991  року, а саме 24 жовтня 1990-го! Зокрема, найвищим органом судової влади став Верховний суд УРСР, з того моменту перестали відправляти судові справи у Москву до Верховного суду СРСР як до останньої інстанції.

Ми йшли далі і далі, намагалися встигати за всіма процесами. Влітку 1991-го усі підприємства на території республіки перейшли під юрисдикцію України. Я тоді ще полемізував з Прем’єр-міністром Вітольдом Фокіним, вважаючи, що потрібно не під юрисдикцію, а у власність України (це ми вже зробили 12 вересня 1991-го). Україна перебувала на вулкані економічної кризи: інфляція, тотальний товарний дефіцит, усе по талонах. Тому уряд В. Фокіна схвалив програму надзвичайних заходів, підтриману Верховною Радою — ми зупинили десятки постанов Кабміну СРСР, указів президента СРСР — у надважливих і надчутливих сферах: розподіл матеріально-технічних ресурсів, валютне регулювання, податки. Ми повністю будували нову, свою правову систему в економіці.

У серпні 1991-го у нас була глибока гіркота і образа, що нашу суверенність ДКНС у Москві так зневажив. А в України не було можливостей та ресурсів протистояти та її захистити. Тому силове питання на позачерговій сесії 24.08.1991 року було одним з найперших. Було прийнято рішення про створення Міністерства оборони України, підпорядкування Верховній Раді усіх військових підрозділів на території України, надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради. Першим рішенням на початку вересня було призначення міністра оборони — Костянтина Морозова.

Колосальну роль в законодавчому забезпеченні обороноздатності нашої держави відіграв Василь Дурдинець. Він став фактичним батьком і Збройних Сил, і оборонної структури України. До речі, постійна Комісія з питань оборони і державної безпеки України була утворена задовго до проголошення незалежності — в березні 1991 року на підставі саме положень Декларації про державний суверенітет. І до неї ввійшла рекордна кількість депутатів — 40. Процес прийняття присяги на вірність Україні у військах розпочався 6 грудня з присяги К. Морозова на трибуні парламенту. Цей день сьогодні — День Збройних Сил України. Основні каркасні рішення з утвердження нової держави були прийняті саме  наприкінці 1991-го на початку 1992-го — у сфері оборони, національної безпеки, міжнародних відносин, державного управління та місцевого самоврядування, приватизації та комплексу економічних реформ тощо.

— Як вам запам’ятався липень 1990 року? «Спекотно» було у сесійній залі?

— Ми мали 12 варіантів декларацій. Варіант від Президії Верховної Ради, на мій погляд, більш ґрунтовний і ближчий до кінцевого варіанта. Багато провідних маститих правників брали участь у підготовці документа —

Володимир Василенко, Петро Мартиненко, Микола Козюбра, Іван Тимченко, Володимир Мацюк, Микола Теплюк та інші. Вони багато працювали з Комісією Верховної Ради України з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин (голова Микола Шульга) — над поправками і остаточною редакцією. Науковий супровід завжди був дуже-дуже солідний. Безпосередня робота Верховної Ради над Декларацією тривала майже 20 днів — презентація авторських проектів, загальні дебати, робота постійних комісії і формулювання поправок, розгляд профільною комісією, постатейні (по реченню і навіть слову) остаточні голосування за текст Декларації. У липні ми відкликали комуністів і Голову Верховної Ради Володимира Івашка (більш як 250 голосів — «за») із з’їзду КПРС у Москві. Це був, скоріше, демонстративний крок, голосів для прийняття Декларації вистачало. Але В. Івашко, на жаль, образився і склав повноваження Голови. У розпал обговорення ми залишилися без командира. Але енергетична хвиля до прийняття Декларації піднялася вже так високо, що процес уже було не зупинити.

Перший заступник Голови Верховної Ради Іван  Плющ узяв кермо правління в свої руки і був неперевершений у ті дні. Значною мірою саме завдяки йому Декларація вийшла саме така як є.

Голосування було «гарячим» чи не з кожного питання — самовизначення української нації, громадянства, збройних сил, безпеки, міжнародної суб’єктності, союзного договору тощо. В пошуках точного формулювання чи навіть слова тривали дебати і низка голосувань. Довго, зокрема, обирали назву: Декларація про суверенітет, про незалежність, про державний суверенітет  Української РСР, народної республіки, демократичної тощо. Доки переконливою більшість не була проголосована ця назва — Декларація про державний суверенітет України. Так вперше в офіційних документах з’явилася нинішня назва нашої держави — Україна.

Останнім «каменем спотикання» увечері п’ятниці 13 липня стало питання громадянства, яке, здавалося, зайшло у глухий кут. Мудрий Леонід Макарович умів натискати на належні струни, і запропонував так: «Українська РСР має своє громадянство і гарантує (він тут зробив акцентовану паузу і підійняв палець — «гарантує!») кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР». Ця компромісна пропозиція до розділу громадянства розв’язала останній конфлікт і відкрила шлях до прийняття декларації загалом.

У понеділок, 16 липня, зранку ми отримали остаточний текст — вичитаний, з усіма, як сьогодні кажуть, юридично-технічними правками. Саме за цей текст о 10 годині 7 хвилин було подано 355 голосів, ще 20 депутатів приєдналися пізніше заявами. На брошурах з текстом Декларації ми залишали один одному автографи. А потім почався звичайний парламентський процес — обрання нового Голови Верховної Ради, який розтягнувся на тиждень, 23  липня був обраний Л. М. Кравчук. Цей процес уже був трохи схожий на серіал порівняно з першими виборами Голови у травні, на початку роботи Верховної Ради. Тоді справжнім вибухом, публічними одкровеннями стали годинні виступи наших колег — колишніх дисидентів і політв’язнів В. Чорновола, Л. Лук’яненка, М. Гориня. Досі живо пам’ятаю, як на 13-й хвилині свого виступу Левко Лук’яненко спокійно розповів, як за любов до України його засудили до розстрілу. В цей час зал затих як ніколи, це був вражаючий момент. Комуністи з величезною повагою ставилися до Левка Григоровича. Уже 3 серпня прийняли закон про економічну самостійність. Від першого читання до другого минула ніч, але усі положення Закону були підтримані 320—350 голосами. Віталій Масол спробував натякнути: за що ви голосуєте, товариші, це ж вихід з СРСР! Але і в економічних питаннях прагматична еліта готова була йти далеко.

— Десять років тому Асоціація народних депутатів, яку ви очолюєте, видала книжку Декларація про державний суверенітет України. Це титанічна праця, але, на жаль, ані в бібліотеці, ані в книгарні я її не знайшла. Інтернет-технології рухають прогрес, але жодна з них не замінить книжку. Чи готуєте перевидання чи додатковий наклад?

— Ідею видання виношували років 15, поки остаточно сформувалася концепція, і ми знайшли гроші. Бо видати без державної підтримки досить важко. І, до речі, минуле видання вийшло завдяки громадянину Норвегії, сину воїна УПА Богдану Радейку, та частково за наші особисті кошти. Тому — мізерним накладом. Ми видали книжку 10 років тому (до 20-річчя Декларації), щоб показати, як народжувалася Декларація. Без зайвої агітації — проекти, виступи, постанови, поправки, спогади, результати голосування, фото того часу. Це кардіограма і рентгенограма тих подій і кожного окремого депутата. Це — першоджерело! Вона існує в електронному вигляді в мережі, хоча варто, напевно, зробити її більш доступною і відомою.

Наступного року Асоціація підготувала і видала своєрідне продовження «Здобуття Незалежності України 1991: історія проголошення, документи, свідчення» у 2-х томах. Методологічно документальна частина книги поділена на три періоди: від Декларації до Акта проголошення Незалежності, друга — серпень 1991 року (проголошення Незалежності) і третя частина — перші кроки Незалежності. Її також можна знайти у мережі.

Редакційна рада завершила роботу з почуттям виконаного обов’язку перед суспільством.

— Через тридцять років є моменти, про які жалкуєте чи ще більше пишаєтеся?

— Я настільки вдячний долі за унікальну можливість бути дотичним до перших кроків державотворення, тому що далі, то ще більше пишаюся. Це велика вдача і справжнє щастя. І причетність до процесів, і знайомство з дуже видатними людьми.

Процес «покращення» Декларації можна було затягнути до безкінечності. Але правильно говорять — «краще» ворог «хорошого». І ми вчасно все зробили. Ступінь реалізації ідей Декларації є безпрецедентно високим (за деякими винятками) як для декларативно-програмних документів такого рівня.

Нещодавно у М. Горбачова запитали: які були головні помилки на початку 1990-х? І він відповів: недостатньо приділяли увагу новому союзу і все пустили на самоплив. Перший Президент України Леонід Кравчук також підтверджував, що на нас ніхто особливо не тиснув після прийняття Декларації. У Горбачова були інші проблеми: об’єднання Німеччини, виведення військ з Європи, ядерне роззброєння, страйки шахтарів Кузбасу, Донбасу.

Вони недооцінили українців, мовляв, «та, хохли граються в незалежність!». А у нас все було дуже серйозно і дуже ґрунтовно. І ми використали свій шанс!

Записала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.