Мали єдину амбіцію — суверенну країну

Володимир ШОВКОШИТНИЙ

16 липня 2020 381

Спогади народного депутата України першого скликання Володимира Шовкошитного про ті пам’ятні дні, які визначили самостійницький шлях України.

На знімку: 1990-ті роки. Володимир Шовкошитний у залі Верховної Ради.

Фото Віталія ШЕВЧЕНКА.

У шаленій круговерті подій, надій, звершень, розчарувань і прагнень самореалізації власного народу, мов єдина мить, промайнули три десятиліття з тих пам’ятних днів, які визначили (сподіваюсь — навіки!) самостійницький шлях України.

Людська пам’ять має цікаву особливість — її найкращою властивістю є спроможність забувати, але забувати вибірково. Зазвичай забуваються моменти, забарвлені негативними емоціями, забувається зле, а натомість епізоди приємні й радісні набувають значення визначальних і вирішальних у спогадах давно минулих днів. Але бувають такі події, забути які не дає навіть не пам’ять — вони живуть неначе не в голові, а у твоїй крові. У моєму громадському житті таких подій щонайменше три:

— півторарічне керування групою ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (1986—1987);

— активна участь в організації перепоховання в Україну з пермських таборів в’язнів сумління Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина (1989);

— боротьба за проголошення Незалежності України (1989—1991).

Перші дві з них мали вирішальний вплив на формування моєї життєвої позиції щодо вибору третьої. Чорнобильська катастрофа і моя участь у подоланні її наслідків наочно продемонстрували колоніальний статус моєї Батьківщини, коли всі рішення ухвалювалися в столиці імперії, а наслідки тих рішень ставили на межу виживання наш народ. Саме Чорнобиль переконав мене в тому, що в совіцькій імперії для України майбутнього не існує.

Перепоховання наших мучнів, де на мою долю випала найважча місія — організація закордонної частини акції, себто ексгумації, — показало мені всю ницість імперії зла як людиноненависницької системи, для якої людське життя, талант, навіть геній були ніц не варті. Якраз у дні підготовки до перепоховання мені вдалося прочитати книгу Василя Стуса «Палімпсести», і він постав переді мною в усій своїй трагічній величі — постав символом українського шістдесятництва, отож я чітко собі уявляв, якого Поета замордовано в катівнях московії та Кого ми маємо повернути Україні. А коли, перекладаючи тіло Стуса з дерев’яної тюремної труни в оцинковану, я побачив, що воно залишилося нетлінним (християнський символ святости — праведне життя, смерть за свою віру, читай ідею, та нетлінність після смерти), то одразу сказав собі: «Карфаген мусить бути зруйнованим! Якщо для цього ти, Володимире, маєш прожити таке ж життя, як Стус, то ти мусиш це зробити!».

Стуса я їм не пробачив. І ніколи не пробачу, і ніколи не забуду (чогось же ми таки мусимо вчитися у євреїв, явно мудріших за нас. А це саме їхнє гасло, ба, непорушне правило життя, адже записане воно кров’ю невинних жертв на пам’ятниках Голокосту).

Цей ліричний відступ у статті про ювілей декларації подано тут зовсім не для того, аби потішити власне самолюбство приємними спогадами про колишні звитяги, а з іншою метою — показати життєве тло того часу принаймні одного із учасників тих доленосних для України днів.

Нагадаю, вибори 1990 року стали першими демократичними виборами в УРСР, коли у людей нарешті з’явився вибір, адже теперішньому поколінню українців навіть важко уявити собі, що на жодних виборах до того року альтернативних кандидатів просто не існувало: один округ — один кандидат, річ проста: від «непорушного блоку комуністів і безпартійних», себто і від катів, і від жертв — один-єдиний (вищий пілотаж єзуїтського блюзнірства!). І тут необхідно подякувати нашим київським депутатам З’їзду народних депутатів СРСР Володимиру Яворівському, Валерію Грищуку та утвореному у вересні 1989 року Народному Руху України за перебудову, які спільними зусиллями спромоглися примусити комуністичну Верховну Раду УРСР одинадцятого скликання прийняти цілком демократичний закон про вибори (задля справедливости треба сказати, що саме в цьому скликанні зусиллями передусім комуніста-ідеаліста з українською групою крови Бориса Олійника та тодішньої ще впливової й дієвої Спілки письменників було прийнято закон УРСР про мови, яким встановлювався державний статус української). Свобода вибору дала змогу пройти до складу Верховної Ради дванадцятого скликання цілому сузір’ю вчорашніх в’язнів сумління — Левку Лук’яненку, В’ячеславу Чорноволу, Михайлу й Богдану Гориням, Степану Хмарі, Ірині Калинець, Михайлу Косіву, Левку Горохівському, Генріху Алтуняну, Ярославу Кендзьору та іншим, а також майже двадцяти письменникам, зокрема першому голові Народного Руху Іванові Драчеві, Дмитру Павличку, Романові Іваничуку, Романові Лубківському, Павлу Мовчану, Віктору Романюку, Петру Осадчуку, Лесю Танюку, Володимиру Яворівському, Степанові Пушику, Володимиру Панченку, історику Дмитру Чоботу, іншим моїй колегам та й мені також. А ще пробилася до Верховної Ради ціла група національно орієнтованої, переважно молодої, негуманітарної інтелігенції, з-поміж них чи не найяскравішими були Іван Заєць, Сергій Головатий, Валерій Івасюк, Василь Червоній, Микола Поровський, Олександр Воробйов, Олександр Барабаш, Олександр Піскун, Анатолій Ткачук, Ігор Деркач, Тарас Стецьків, Ігор Гринів, Віктор Бедь, Тетяна Яхеєва, Сергій Семенець, Сергій Соболєв та ще з десяток депутатів. Пройшли до парламенту й представники так званої «демократичної платформи в КПРС», серед них такі світоглядно різні особистості, як Володимир Гриньов і Віктор Шишкін, Валерій Мещеряков і Олександр Ємець та Володимир Філенко. Саме представники цих груп, більшість з яких були рухівцями, становили постійне ядро спочатку опозиційного Демократичного блоку, а згодом і яскраво опозиційної Народної Ради. Наголошу, на засідання Народної Ради збиралося іноді до 145 народних депутатів, але добрих півсотні з цього списку належали до шанувальників так званих «загальнодемократичних і загальнолюдських цінностей» і ні про яку Незалежність України на початках нашої діяльности вони, звичайно ж, і не мріяли. Натомість ми, рухівці, а серед нас і представники еліти національної наукової інтелігенції, академіки Ігор Юхновський та Орест Влох, професор Любомир Пиріг, невгамовна Лариса Скорик, питання про Незалежність поставили в порядок денний нашого найпершого засідання, яке ми провели ще до відкриття першої сесії Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання в приміщенні Спілки письменників. Ми були молоді, освічені (зокрема, я мав за плечима Київський геологорозвідувальний технікум та два московські інститути) та мали єдину амбіцію — Незалежну Україну. Мені, як киянину й представнику Демократичного блоку, випало тоді бути членом оргкомітету з підготовки відкриття й роботи тієї пам’ятної першої сесії. Цей оргкомітет провів насправді величезну роботу й став тим майданчиком, на якому представники діаметрально різних політичних поглядів навчалися знаходити компроміси, узгоджувати свої позиції задля вищої мети. Саме цей оргкомітет розробляв проект структури Верховної Ради (мені тоді вдалося проголосувати створення Комісії з питань Чорнобильської катастрофи), принципи співпраці більшості й опозиції (Демблок тоді домігся пропорційного представництва у Президії Верховної Ради для своїх представників, у результаті чого ми отримали 7 комісій і, відповідно, 7 голосів у Президії, а комуністична більшість — 17), але чи не найголовніше, що нам вдалося зробити, — це запропонувати першій сесії внести до порядку денного питання про Декларацію про державний суверенітет України — предтечу Незалежности!

О, це були бурхливі й незабутні дні! Щодень на бідні голови ще вчора залізобетонних стовпів комунізму Народна Рада відрами виливала нові ідеї, підтверджені проектами на основі рухівських програмних положень. Нам було легко боротися проти більшості, яка теоретично була конституційною, тобто мала понад 300 голосів із 450 — за нами була Правда, у нас була сонцесяйна Мета з чарівною назвою — Україна!

Отож спробуй боротися проти цих двох складових, якщо в тобі тече бодай краплина української крові або якщо народився ти в Україні чи народив у ній власних дітей, а зброя у твоєму арсеналі давно заіржавіла, бо ж «безсмертне» марксистсько-ленінське вчення принесло тільки багатомільйонні жертви по всьому світі і жодних позитивних прикладів щасливого життя людей. А тут Народна Рада подає готовий проект декларації, а в ньому все так доладно виписано, що спробуй спростуй, якщо тебе обрано народним депутатом УРСР, а Івану Заєцю й цього мало — він власний проект просуває, значно радикальніший! І більшість розуміє, що щось треба робити, бо так можна догратися й до проекту самого Івана Макара (а це тобі не фунт ізюму!), а ось що робити, більшість придумати не може: у повітрі вже звучить незвичне словосполучення «парад суверенітетів» — одна за одною декларують своє прагнення до Незалежності наші балтійські побратими, очолювані національними фронтами, неспокійно на Кавказі, колос на глиняних ногах починає свій смертний танок. Але наші «ленінці» тримаються, чіпляючись за будь-яку соломинку, хоч і відчувають приреченість комуністичного блефу, та розуміють, що в їхніх руках — армія, міліція, КДБ, фінанси, засоби масової дезінформації, «фабрики, заводи, пароплави» — одне слово, влада, а вона себе ось уже понад 70 років успішно захищає в боротьбі з народом... Це тепер тодішні ленінці розповідають, що без них не було б Незалежності, але мовчать про те, що швидше не було б їх.

Народ ловив кожне слово борців за Незалежність, об’єднаних у Народній Раді, як ловить повітря риба під час придухи, народ більше не вірив комуністичним міфам і краща його частина (все ті ж 25 відсотків) прагла нового самостійного життя в новій Вільній Україні.

Мовчать «колишні» й про те, що проголосувати за декларацію вони спромоглися лише після того, як абсолютно несподівано за подібну декларацію проголосувала Верховна Рада РРФСР, синдром малоросів (не роби нічого поперед «старшого брата») спрацював і того разу. Але, попри все, робота над декларацією продовжувалася майже кожного сесійного дня й щодня роботи в комісіях (тепер — комітетах). Перед голосуванням повного тексту Верховна Рада голосувала окремі її статті. Пригадую, як мені вдалося переконати Івана Плюща проголосувати з голосу в розділ VІІ дуже важливу статтю: «Українська РСР має свою комісію радіаційного захисту населення», що дало нам можливість відбитися від союзної «70-берної концепції», якою московщина великодушно дозволяла українцям отримувати за життя 70 бер (біологічний еквівалент Рентгена) і вважати себе здоровими й щасливими. Я тоді був єдиним атомником на всю Верховну Раду, єдиним, хто розумівся на питаннях ядерної фізики й радіації, чи не тому сесійна зала довіряла мені в усьому, що стосувалося Чорнобиля.

Верховна Рада проголосувала Декларацію про державний суверенітет Української РСР 16 липня 1990 року, через 2 місяці від початку своєї роботи, в той час, коли її ініціаторами були хіба 80—85 національних демократів, які прийшли до парламенту творити Україну. Щасливий, що був серед цих людей. 16 липня — мій день народження. Більший подарунок доля дала лише Левку Лук’яненку, коли в день його народження 24 серпня 1991 року написаний ним текст Акта проголошення незалежності України було проголосовано в тій самій сесійній залі. Але Левко заслужив — 27 років таборів і тюрем та майже півроку в камері смертників! Видно, Україна варта такої жертви.