Прийняття парламентом України Декларації про державний суверенітет України, як і самовизначення української нації, було б неможливо без постійної та наполегливої роботи друзів України, які лобіювали та обстоювали інтереси своєї Батьківщини перед урядами провідних країн Заходу. Одним із таких лобістів був відомий британський політик українського походження Стефан Терлецький, про якого мало що відомо в сучасній українській історіографії. Завдяки своїй наполегливій праці він не тільки став першим етнічним українцем, обраним до британського парламенту, а й відомим європейським політиком українського походження, який впливав на формування позиції країн Європи стосовно багатьох питань, у тому числі, щодо визнання України як незалежної держави.

Стефан Терлецький (29 жовтня 1927 р. — 21 лютого 2006 р.) розпочав свій життєвий шлях на Івано-Франківщині. Він народився у селі Олешів, біля міста Тлумач, який сьогодні є районним центром. Дитинство Стефана Терлецького пройшло у будинку його батьків, який знаходився неподалік сільськогосподарської громади Антонівка, також біля Тлумача. У 1939 році західна частина України була анексована згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, й до Антонівки прийшли великі зміни. Постраждало багато родичів Стефана. Дядько Терлецького разом із родиною був «розкуркулений» після того, як заплатив сусідам за допомогу в збиранні врожаю на його садибі, після чого був засланий до Сибіру. Як українські націоналісти були вислані до Сибіру також кузени Стефана, котрі навчалися в Івано-Франківському університеті. Це сприяло формуванню у хлопця антирадянських поглядів.

Після початку Великої Вітчизняної війни та окупації цієї території німцями 14-річний Стефан був змушений працювати на військових об’єктах — він ремонтував разом із іншими односельцями залізничний міст над річкою Дністер, пошкоджений в ході відступу Червоної Армії. Після закінчення будівництва мосту 14-річного підлітка продали на ринок невільничої праці в Австрії, де він потрапив як безплатний працівник до одного з фермерів у господарство в місті Фойтберг, неподалік Граца, де й пробув до 1945 року. Таким чином, Терлецький був відірваний від своєї сім’ї і прожив практично все життя без підтримки рідних — він побачив батька лише через 42 роки.
Коли Фойтберг визволили радянські війська, Стефан сподівався, що його переправлять на батьківщину, проте в радянської влади були щодо колишніх трудових рабів інші плани. Працівникам оголосили, що вони поїдуть на Далекий Схід для допомоги у війні з Японією. І тут Стефан вирішив кардинально змінити свою долю. У Будапешті він втік з радянського потяга, який прямував на Далекий Схід, та повернувся до Фойтберга, який з липня 1945-го увійшов до складу британської зони окупації. Деякий час переховувався у лісі, біля річки Рааб. У результаті Стефан потрапив до табору переміщених осіб у Віллачі, що в Карінфії, де знайшов собі роботу на кухні британської армійської бази.

У 1948 році Стефану дозволили легально емігрувати до Великої Британії, де він влаштовується на роботу на вугільну шахту в Уельсі. Початок «британського життя» майбутнього політика був досить скромним — він приїхав до Британії, маючі в кишені 40 австрійських шилінгів, які обміняв у Лондоні на один британський фунт. Його кулінарні здібності, однак, зробили свою справу — згодом Терлецький переходить на більш легку роботу, до буфету гуртожитку гірників. Потім він працював в управлінні готелями в уельських містечках Портковл і Сванзее, після чого вже відкрив власні готелі в Аберсвіте і Кардіффі. Відтоді життя Стефана була назавжди пов’язане зі столицею Уельсу — Кардіффом. Він добре опанував англійську мову під час навчання у середній школі Кардіффа (Cardiff High School) та Кардіффському коледжі харчових технологій і комерції (Сardiff College of Food Technology and Commerce), одружився з місцевою мешканкою Мері.

Як підкреслював сам Стефан Терлецький у своїх спогадах, у цей період він позбавився останніх ілюзій щодо радянської політики. Зокрема, в 1958 році він дізнався про те, що його батько та сестра були заарештовані на Івано-Франківщині за «націоналістичну діяльність» та вислані на шість років до Сибіру. Матір Стефан втратив ще під час Другої світової війни — вона померла від інфаркту. Стефан мав змогу контактувати із рідними і навіть отримував в Уельсі листи від батька, який писав під наглядом пильного ока радянської цензури короткі листи з елементами характерного «табірного» гумору: «У нас тут чудовий клімат, 12 місяців у нас зима, все інше — літо».

Політична кар’єра Стефана Терлецького розпочалася у 1968 році, коли він став членом міської ради Кардіффа від консерваторів. Однак його амбіції йшли набагато далі, він спробував обратися до парламенту на загальних виборах у 1974 році, проте невдало. Від самого початку своєї політичної діяльності Стефан Терлецький приділяв багато уваги міжнародним питанням. Так, у розпал «холодної війни» він, зокрема, наполягав на створенні Великою Британією міцного військового щита, який би «перешкоджав агресивній політиці Радянського Союзу». «Ні в якому разі не можна погоджуватися на пропозицію Росії скоротити наші сили в Європі, — зазначав політик у 1973 році. — Це є саме тим, чого марксисти і ліві соціалісти хочуть добитися від нас. Як людина, яка народилася в рабстві, я хочу померти вільною людиною».

Терлецький бере активну участь у громадському житті столиці Уельсу Кардіффа — зокрема, як футбольного вболівальника та популяризатора спорту його запрошують на посаду директора міського футбольного клубу «Кардіфф Сіті» (Сardiff City), яку він посідав між 1975-м і 1977 роками. Можливо, випадково, а, можливо, ні, в цей період до традиційної блакитного кольору спортивної форми футболістів популярного в Великій Британії футбольного клубу в цей період додається жовтий.

У 1983 році Терлецький з третьої спроби був обраний до парламенту.

Протягом усього терміну свого перебування у парламенті Терлецький зарекомендував себе як послідовний опонент комуністичного режиму СРСР. Так, в одному зі своїх виступів, 24 січня 1984 року, Терлецький запитує голову МВС країни: «Яких заходів він вживає для забезпечення перешкоджання морякам радянських торгових кораблів займатися шпигунською діяльністю під час відвідування англійських морських портів?»

У своїй діяльності Стефан Терлецький постійно робив спроби виділити в очах британської громадськості Україну як окрему державу, наштовхнути британську владу на формування окремої політики щодо Радянської України.

Зокрема, під час парламентських дебатів 4 квітня 1984 року Терлецький запитав тогочасного керівника МЗС Британії: «Який статус уряд Її Величності надає Україні?» На це він отримав відповідь Малькольма Ріфкінда: «Ми визнаємо Українську Радянську Соціалістичну Республіку у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Тоді Терлецький запитав про те, «які будуть наслідки для Сполученого Королівства по відношенню до України, зважаючи на обрання України до Ради Безпеки ООН». На це Терлецькому було заявлено, що знаходження країни в Раді Безпеки ніяк не впливає на ставлення до УРСР і це не означає визнання її як незалежної держави.

Незважаючи на це, такі депутатські запити Терлецького можна вважати першою спробою поставити питання про незалежність України, яка була зроблена на законодавчому європейському рівні.

Початок перебудови в СРСР було сприйнято Терлецьким як перша ластівка надії на майбутню незалежність України. Весна 1986 року стала важливою віхою його кар’єри, розквітом його активності, в тому числі, в питаннях щодо англо-радянської політики та змін у радянському суспільстві.

Особливо Терлецький переймається питаннями про відкриття Великою Британією окремого дипломатичного представництва у Києві. Так, на слуханнях 12 травня 1986 року в Палаті общин Терлецький запитує секретаря закордонних справ та у справах Співдружності: «Чи прийме він термінових заходів щодо відкриття британського консульства у Києві?» На це тодішній глава МЗС Тімоті Еггар відповів, що «Британія не планує відкривати консульство у Києві, а інтереси британських підданих, які проживають або тимчасово перебувають у Києві, охоплені консульськими послугами Посольства Її Величності у Москві».

Останні виступи депутата Терлецького стосувалися навчання британських студентів у Києві від 23 січня 1987 року, проблем дотримання прав людини у Радянському Союзі, торгівлі між Великою Британією та СРСР тощо.
Діяльність Терлецького викликала великий інтерес у британської еліти до України та її народу. 10 червня 1990 року відбувається дуже важливий для подальшої історії України візит прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер до Києва. Вона стала першим головою уряду провідних країн Заходу, яка виступила у Верховній Раді. Після цього на площі Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності) її зустрічали кияни з плакатами англійською мовою «Україна прагне до Європейського дому».

Коли Радянський Союз розпався, Терлецький стає одним з палких прихильників незалежності України та захисників її політичних інтересів на теренах Європи. Політик також підтримував процес отримання незалежності іншими, зокрема прибалтійськими, республіками. Так, в одному зі своїх виступів він назвав примусове включення балтійських держав до СРСР «однією з найсерйозніших несправедливостей нашого часу».

У 1992 році за свою діяльність Терлецький нагороджується королевою Великої Британії орденом Командора Британської імперії (CBE) — однією з найвищих державних нагород Об’єднаного королівства, яким відзначаються особливі заслуги громадянина перед державою. Особистість Терлецького викликає увагу громадськості та повагу колег і навіть політичних опонентів з числа представників Лейбористської партії. Як, зокрема, зазначав його колега та опонент на виборах в Уельсі Кевін Бреннан: «Незважаючи на наші розбіжності з політичних питань, я дуже поважаю його чудовий життєвий шлях і те, чого він досяг у житті та під час перебування депутатом парламенту від Західного Кардіффа».

Терлецький щиро вітав демократичні перетворення в Україні періоду Помаранчевої революції, він зустрічався у 2005 році з Президентом України Віктором Ющенком та вітав досягнення незалежної України у сфері свободи слова та прав людини. Стефан Терлецький помер 21 лютого 2006-го у віці 79 років. Особистий архів політика був переданий його родичами до Українського товариства у Лондоні, де зберігається й зараз.

Як, зокрема, зазначає у своїй рецензії на біографічну книгу Стефана Терлецького Тоні Лелів: «Розповідь Стефана Терлецького — це не тільки розповідь однієї людини, це дзеркало життя покоління сотень тисяч біженців, які також постраждали в той час. Це робить цю книгу ідеальною відправною точкою для тих, хто в діаспорі або за її межами шукає відповіді на свої питання в цьому болючому періоді історії».

Слід зазначити, що виникнення України як незалежної держави було б неможливе без підтримки її з боку британських, американських, французьких та інших політиків того часу. Політична підтримка та можливість донести голос українського народу до західних еліт стали важливими чинниками, які сприяли прийняттю парламентом України Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року.

Під час святкування такої важливої і урочистої дати, як 30-річчя цієї події, слід згадати та вшанувати пам’ять такого великого друга та захисника України, як Стефан Терлецький.

Олег КОЗЕРОД, доктор історичних наук, член Royal Historical Society.