На знімку: 16 липня 1990 року. Народні депутати України, колишні політв’язні після голосування за Декларацію про державний суверенітет України — Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів.

В історії не буває випадковостей. Люди, ледачі на розум, називають випадковістю здобуття державної незалежності в серпні 1991 року — мовляв, Україні тоді повезло, чи, як вони кажуть, «Украине тогда повезло». А потрібно було б уже всім знати, що переворот у Москві стався через відмову України підписувати 20 серпня 1991-го новий Союзний договір. Ми, депутати Верховної Ради України, спираючись на волю народу, відклали розгляд цього питання на осінь і низкою рішень у плані реалізації Декларації про державний суверенітет України продемонстрували, що ідея нового Союзу в Україні безперспективна. Тому кремлівські шуліки, щоб зірвати підписання 20 серпня Союзного договору без України, вдалися напередодні — 19 серпня — до двірцевого перевороту, історично улюбленого на Московії. Тож ми скористалися з ситуації, яку самі створили, і проголосили 24 серпня Державну Незалежність.

Так само легковажні «експерти» говорять і про прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України — мовляв, так уже ж Російська Федерація прийняла аналогічну декларацію і Україні лишалося тільки повторити.

Давайте пригадаємо обставини прийняття російської декларації. 15 березня 1990 року Михайло Горбачов був обраний президентом СРСР. Отже, й місяця не минуло, як його енергійний конкурент Борис Єльцин вирішив прийняттям декларації про суверенітет РРФСР підірвати владу новообраного президента і водночас перехопити в Горбачова ініціативу щодо оформлення нового Союзного договору. Адже у прийнятій 12 червня 1990 року

Декларації про державний суверенітет РРФСР об’єднання в новий Союз було зазначено безальтернативно:

«6. Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка об’єднується з іншими республіками в Союз на основі Договору».

Ця формула давно відома: якщо якийсь процес не можна зупинити прямою забороною — як у цьому разі так званий парад суверенітетів, то його потрібно очолити.

Натомість в українській Декларації уже у першому розділі закарбовано:

«Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення».

Закарбовано, що Україна — це СУВЕРЕННА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА і що в ній здійснює свої права УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ.

Стосунки з іншими республіками визначаються прикінцевим текстом Декларації, і це загальноприйняті міжнародні принципи:

«Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи».

Предметом спекулятивного витлумачення лишається для деяких «експертів» останнє речення Декларації: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». Це речення в історичному документі було вимушеним компромісом між Народною радою і комуністичною більшістю, завдяки якому текст був підтриманий в цілому: комуністична «група-239» домоглася згадки в Декларації про Союзний договір, а ми, демократична опозиція, зуміли так сформулювати цю згадку, щоб вона була незобов’язуючою.

Адже принципи Декларації унеможливлюють прийняття нав’язуваного нам Москвою нового Союзного договору. Мало того, я особисто стежив протягом усього проходження проекту, щоб слово «союзного» писалося з малої літери. Це означало, що йдеться не про конкретний документ під назвою Союзний договір, а про договір як загальне поняття, який може бути укладений з різними державами — Швецією, скажімо, Польщею, Туреччиною.

Ідея державної незалежності народилася не у Верховній Раді України. Це була споконвічна мета української нації, а за два роки до ухвалення Декларації про державний суверенітет України, у липні 1988-го, цю мету зафіксувала Українська Гельсінська Спілка у своїй офіційній політичній програмі «Декларація принципів УГС»:

«1. Українська Гельсінська Спілка вважає, що відновлення української державності, яка сьогодні існує тільки на папері, було б основною сталою гарантією забезпечення економічних, соціальних, культурних, громадянських та політичних прав і українського народу, і національних меншостей, які живуть на території України».

На перших демократичних виборах навесні 1990 року склад депутатів Верховної Ради оновився приблизно на 90%. Обрано було дванадцять лідерів «екстремістської» УГС і понад сто представників Народного руху України.

Ми домоглися прямої трансляції сесійних засідань по радіо. Люди вперше змогли слухати виступи своїх обранців, уперше вільно почути всю правду про злочини влади, скоєні щодо українського народу, його генетичного коріння — селянства, його інтелектуальної еліти, його культури, його мови.

Об’єднані в Народну раду, чверть від загального складу депутатів, ми не відчували себе слабшими, нас надихала відчайдушна підтримка з вулиці, патріотичні сили активізувалися не лише в столиці, а й в усій Україні.

Надворі нуртувала революція. Два місяці від початку роботи Верховної Ради — і прийнято епохальний документ, який визначив майбутню долю України, став дорожньою картою виходу нашої країни зі складу Радянського Союзу. Недарма ж одразу день 16 липня був оголошений окремою постановою Днем незалежності.

Після щасливого голосування ми виходили до народу, і я бачив, як рясно котилися сльози щастя по обличчях Романа Іваничука, Ірини Калинець. Ці сльози спадали на квіти, якими нас завалили перед будівлею парламенту. Невблаганний час уже відібрав у незгасиму вічність багатьох із тих, кого можна називати співавторами Декларації про державний суверенітет України. Інші з цієї плеяди, слава Богу, і досі стоять на варті державного суверенітету. Маю назвати з безмежною пошаною той депутатський гурт однодумців, з якими разом у Комісії з питань державного суверенітету, міжнаціональних і міжреспубліканських відносин ми завзято боролися, долаючи опір прорадянської позиції, за кожну фразу, за кожне слово, що наближали нас до національної мети, починаючи з самого заголовка — комуністи наполягали, щоб було написано «державний суверенітет Української РСР», а не «України».

Ось наш гурт, в алфавітному порядку: Горинь Михайло, Горохівський Левко, Косів Михайло, Піскун Олександр, Семенець Сергій, Хмара Степан, Червоній Василь, Шевченко Олесь, Яхеєва Тетяна.

Решті колег із нашої комісії, усім народним депутатам України, які брали активну участь в опрацюванні та прийнятті Декларації, окремо — Івану Плющу, який усіляко сприяв досягненню позитивного голосування, належить щира вдячність нащадків.

Олесь Шевченко, політв’язень 1980—1987 років, голова Київської організації УГС, народний депутат України першого скликання.