Тато Андрій з Валерією.
«Незалежність — це захист» (Сніжана, 12 років), «Це самому приймати рішення. Я незалежна. Тому що в мене є батьки, які за мною доглядають, люблять і не дадуть мене в образу» (Уляна, 13 років), «Незалежність — це свобода для України, українців та для мене!!!» (Вероніка, 9 років), «Я незалежний, мене захищають мої батьки від небезпеки» (Владислав, 15 років), «Незалежність — це коли ти можеш висловити свою думку» (Юліана, 12 років)... Такі міні-твори написали діти з Будинку сімейного типу Наталі та Андрія Басарабів, які мешкають у Броварах на Київщині.
Цих маленьких і вже таких свідомих громадян суспільно-політичних визначень ніхто не вчив. Але без допомоги батьків кожен з них дописав: «Україна — це там, де рідні люди і затишно», «Де чисто, багато барвистих квіточок, водойм і зелені»,
«Де люди поважають всіх та люблять один одного». І головне: «Україна — це там, де є родина».
Квиток в один кінець
Ще сім років тому Наталя була однією із найкращих менеджерів у французький корпорації у Києві. Пишалася собою, керувала командою і успішно долала кар’єрні сходинки. Аж якось її чоловік Андрій (для обох був другий шлюб, від першого — кожен мав дитину) запропонував усиновити спільних.
Через два місяці подружжя вже мріяло про будинок сімейного типу і Наталя прийняла рішення про звільнення і безапеляційно всім заявила: «Буду мамою-вихователькою». «Шеф навіть поставив ящик шампанського: «З такими результатами людина не йде з такої посади. У тебе велике майбутнє. Ти ненормальна, ти пропадеш!» А я плачу і йду. Для мене це був виклик. І квиток в один кінець», — зізналася Наталя. Її син від першого шлюбу Сашко, якому на той час був 21 рік, тільки сказав: «Ви дорослі. А я не проти».
Рожеві окуляри
«Ми часто думаємо, якби ми були усиновлювачами, ми ощасливили б одну дитину. А так, ми створили ДБСТ і біля нас крутяться діти, яким ми даємо шанс бути в сім’ї, але їх можуть і всиновити», — кажуть Басараби.
Першому їхньому вихованцю, у якого рідні батьки мали залежність від алкоголю, було 17 років. І п’ять вихователів до них. «Сходу він вибрав кімнату, кинув рюкзак: Жрать є? — Кажу: «Є! Я готувалася: перше, друге, третє, компот!» Він поїв, нічого не сказав, не прибрав, а сів до мене спиною за комп’ютер. Мої рожеві окуляри розбилися. А я стою і думаю: про що мені з ним говорити? Питаю: «Було смачно?» «Ну да, дякую», -не повертаючись. Я зовсім засмутилася: куди я прийшла, що я тут забула, для чого це? Де та радість виховання, флюїди, які діти дарують батькам?» Але поруч був Андрій: «Не звертай уваги, ми витримаємо, терпіння...»
Не одразу встановився емоційний контакт і з трирічною дівчинкою. Тільки через дев’ять місяців вона ніжно притулилася і сказала: «Я тебе так люблю, мамо. А що ти казала, у тебе якісь цукерки були».
У другого восьмирічного Максима були проблеми зі шлунком. Батьки записали до хірурга, через півтора року все владналося. І лікар був задоволений результатом: «Ви змінили нейронні зв’язки. Всі проблеми з голови, а ви дали йому спокій».
За сім років у Басарабів було 22 дитини, яких їм направляли із Солом’янського району Києва. І найважче було зрозуміти, що вони, ще вчора успішні бізнесменка і державний службовець, вже не такі й вмілі. Були втечі дитини, безсонні ночі, довгі розмови, переживання... Не місяці, а роки йшли на те, щоб дитина дала себе обійняти чи вперше вимовила, підказане серцем «мама» і «тато».
Одного разу перукар, у якої сім’я обслуговується, щиро зізналася: «У вас найкрасивіші у містечку діти! Всі різні, але вони всі на вас схожі». Наталя і Андрій про це знають. А ще знають скільки в них вкладають часу, досвіду, здоров’я, обіймів, терпіння, прийняття. Вони для подружжя — дивовижні, дорогі, драйвові та доброзичливі діти! Незважаючи ні на що!
«Господи, дай мені сім’ю»
Найзаповітніші мрії цих дітей до того, як соціальні служби не вилучили їх із рідних родин, були про... їжу. Тепер більшість з них мріє про мандри і Париж. А ще, зізналися, жити в мирній Україні й насолоджуватися кожним днем!
Але Наталя і Андрій налаштовують дітей так, що у них буде ще сім’я: «Не розраховуйте, що ми у вас останні. Ми тільки вихователі».
«Є традиції, які робить Господь. Якось із 13-річним Іваном зайшли у церкву. Купили три великі свічки. «Синок, — прошу, — постав всі три і кажи: «Господи, прости мені мої гріхи. Я тебе дуже прошу — дай мені мою сім’ю. І проси зі всією душею».
А він розглядає свічки: «Ого, це скільки морозива можна купити!». Це було на Стрітення, 15 лютого. У червні хлопчик знайшов сім’ю.
Сімейні традиції
Нині у Басарабів восьмеро дітей: Владислав (15 років), Вероніка (9), Сніжана (12), Юліана (12), Уляна (13), Діана (6), Валерія (5), Степан (10 років) (на знімку вгорі з мамою Наталею).
Наталя і Андрій з нуля почали вчити їх турбуватися про себе, починати ранок з усмішки, прибирати, вміти вибирати яскравіший одяг, планувати день і розпоряджатися грошима, підтримувати стосунки.
У родині найважливіше правило — не брехати. Гостей — нагодувати. А дорослих — слухатися і поважати. Але ті сімейні традиції, які пропустили через своє життя Наталя і Андрій, передалися і дітям. До Нового року, Великодня, святкування днів народжень додалися нові — приїзд бабусь. Мама Андрія Валентина шиє новорічні костюми для дітей і вчить з ними англійську, пече тортики. А мама Наталі Людмила балує онуків варениками і пиріжками.
Сімейні традиції — це ще прибирання перед святами. «Ми разом вішаємо після прання тюлі. Під музику. Я стаю на диван, а поруч всі діти від 4 до 15. І всі танцюють і соваються на бильцях дивана. І це такий кайф».
А ще у кожного є свій літопис. Ця «Книга життя» нерідко починається з перших у житті світлин. А якщо малюнки дітлахи виводять на шпалерах, то їх дуже обережно вирізають зі стін і кладуть до «особистих справ». У подружжя теж є своя Папка пам’яті — з малюнками, листами, паперовими квітами, креативними подарунками. «Папки не втримують всього того, що роблять для нас діти», — радіє Наталя.
І найулюбленіший день — у п’ятницю — це Вечір Перемог! Коли кожен розповідає що корисного зробив для себе і для своєї сім’ї.
Всюди разом — на море, в парк, у басейн, до церкви на Великдень кожен зі своїм кошиком, прогулянки по Києву. .... Після розстрілу Небесної Сотні разом вшанували Героїв з квітами. Діти плакали. «Ми не знали, що вони настільки переживають і були дотичними до цих подій», — поділилися вихователі.
Біля їхнього будинку, де ганок і лавочки розписані дітьми під керівництвом тата у стилі українських орнаментів, на свята вивішують синьо-жовте знамено. А ще планують пошити прапор Басарабів і висадити навколо будинку багато мальв і чорнобривців.
Щасливий ген Басарабів
Попри деякі судження про вплив генів на долю дитини, Наталя і Андрій довели інше: доля — це характер, а характер і емоції можна передати і треба гартувати. Дисципліною дітей і відповідальністю дорослих, безпечними обіймами і щирою любов’ю. Всі діти Басарабів хочуть бути схожими на Андрія і Наталю. Мама для них — красива, смілива, весела, готова завжди підтримати і любить безумовно... А тато — герой, сильний і пунктуальний, розумний і веселий, і все вміє... Ці розповіді діти можуть продовжити безкінечно, але обоє батьків для них найрідніші та найкращі, яких ніде у світі немає. Бо саме вони показують власним прикладом як бути витриманими, організованими і щасливими батьками і гарними господарями.
«Дзвонить мені колишній вихованець: «У мене на Шрі-Ланці випав перший зуб». І я — щаслива!» Або запитую у іншого: «Саньок, як справи?». А він: «Божественно!», а я знаю, що це словами його мами і навіть тембр голосу він перебрав. Або ще один: «Моя нова мама така ж ненормальна, як і я. А я кажу: «Я так радію, що ви обоє «ненормальних», бо ви — сім’я». Діти дуже швидко всього навчаються. Особливо доброго і безпечного, — ділиться Наталя вже з батьками, які мріють про усиновлення.
Для Наталі найкоротший шлях до щастя — це вона і Андрій: «Бо ми даруємо щастя нашим батькам, дітям — біологічним і вихованцям. Не розрізняємо, де чужі, а де наші. Я навіть сусідських дітей з родини Приходьків чи Ярових не вважаю чужими, а працюю і спілкуюся з ними: «Ви такі гарні, я вас так люблю!». А вони: «Дякуємо, тьотя Наташа Басараб».
Але буденність родини — це не тільки емоції, прогулянки і перегляд фільму, це підйом о 5-й ранку, щотридні 10 літрів супу-пюре, 10 літрів компоту, тазик кексів, тушені кабачки, п’ять завантажень прання... і обов’язково «педагогіка пригод».
Нещодавно родина повернулася з відпочинку на морі й Наталя з Андрієм поділилися, що їхні діти на всьому острові Джарилгач були найталановитіші, найспівучіші, найдружніші: «Навіть запитували, скільки наших біологічних серед них. А зовсім незнайомі люди дякували за те, чим ми займаємося. Нас це так вразило. Бо ми не бачимо свого впливу збоку, нам здається, що тільки моралі й виховання. А воно он як виглядає».
P. S. Коли стаття готувалася до друку, в родину Басарабів розмістили ще одну дівчинку і одразу знайшлася кандидатка на всиновлення. Але не склалося подарувати дівчинці нову родину, бо жінка відмовилася розпочати процес, оскільки дівчинка мала темне волосся, а сама кандидатка на усиновлення — білявка. У «приваті» Наталя написала: «У мене сум, бо відмовилися від дитини. Забираю. Тепер всі вісім мої! Назавжди!».
Психолог Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Любов Лоріашвілі:
«Я із задоволенням взяла Наталю тренером на курси для підготовки кандидатів в усиновлювачі, прийомні батьки та опікуни. Бо вона і її чоловік Андрій мають унікальний досвід. Наталя — справжній тренер по щастю, ще й ділиться на роботі цим щастям. Якось приходить і очі світяться: «Уявляєте, дитина вперше сказала літеру «р». Або «Влад не вірив у себе, а вчора пише: «Мама, дівчата до мене пристають», або «Донька чоловіка назвала мене «мама Наталя». Важливо не тільки, щоб люди бачили картинку: батьки, вісім дітей і всі щасливі. Але й яка робота за цим стояла! Це разом з дитиною чистити зуби, проживати її емоції, створювати територію безпеки, приймати такою, яка вона. І разом змінюватися і радіти життю».
