Завдяки своїй родині я стала свідомою українкою. Мій батько Микола вихований у давніх галицьких традиціях і передав це мені. Мама Олена з Київщини, співала українських пісень у хорі, які обожнюю і я. Бабуся Оля чудово знала вірші Шевченка та іншу поезію і, до речі, писала сама. У цьому затишку культури мені пощастило рости.

Пам’ятаю, мені чотири-п’ять рочків, я була в селі у бабусі і дідуся на якомусь святі, в шортиках «сейлормун», солом’яному капелюшку з волошками та у вишиванці.

Далі школа... Діти жорстокі: «Це не модно», «селючка»... Що я тільки не чула за мою українську мову... Але я залишалась українкою попри те, що вимушено розмовляла два роки російською у школі. Самойленко Ірина Анатоліївна вперше познайомила з нашою неймовірною літературою: Симоненко, Марко Вовчок, Українка, Куліш та багато інших. Найбільше до душі припала Ліна Костенко: «А й правда, крилатим ґрунту не треба...». Мені настільки подобалися її вірші, що слова з «Крил» я зататуювала на правиці. Дуже вдячна моєму педагогу української мови та літератури за те, що вона була в певні моменти зі мною. Далі — універ... І час, коли першу вишиванку я придбала за власні кошти (нині маю п’ять). Далі — Майдан.

Ми не могли з друзями та сім’єю бути осторонь. Дрова, ліки, їжа все, що могли дозволити на стипендію. Ми намагались створити незалежну пресу в університеті. Заручались підтримкою інших вишів та наших педагогів. Пари з геодезії починались зі слів викладача: «Слава Україні!» і аудиторія відповідала: «Героям Слава!». І ось трагічний день для всієї країни — 18 лютого 2014 р. Розстріл Небесної Сотні. Ми втратили Олександра Плеханова, який навчався на архітектурному факультеті.

Студенти влаштували день жалоби. Але Майдан був не лише трагічний, а й насичений неймовірними людьми, котрі мають один світогляд та спільні цілі. Далі війна... та нерозуміння всього жаху. 26 квітня 2014 р. я познайомилася з чудовим істориком Ярославом Платміром. Наступного року ми випадково зустрілися в шпиталі. Нашим захисникам я допомагала стипендією, а коли почала працювати — зарплатою. Нові знайомства з бійцями та волонтерами. Восени 2014 р. було перше знайомство з військовим шпиталем. В той день приїхали байкери та робили пікнік бійцям. Тоді я побачила неймовірних — патріотичних та сильних жінок: Юсупову, Руденьку, Оленку. Вони багато допомагали, та й досі це роблять. Війна та самоідентифікація показали, хто ми є. І я не можу не допомагати людям, котрі тримають над нами мирне небо, віддаючи своє життя за нас і Україну. Це і моя країна. Іншої такої немає, і не хочу! І за неї я теж боротимуся до перемоги.

Ольга ПРОХОРЧУК,  27 років, інженер-геодезист.