Демократичний устрій, економічний розвиток в умовах переходу розвинених країн до шостого технологічного циклу, запровадження інноваційних технологій, продуктивність праці, громадянська зрілість і активність особистості безпосередньо пов’язані із станом, рівнем, доступністю та якістю освіти. Саме освіта та її визначальна складова — освіченість— дають можливість вчасно реагувати на зміни, які відбуваються в технологіях, техніці, виробництві, вони є потужним прискорювачем науково-технічного прогресу. Сьогодні важко знайти країну, де б не утверджувалися статус, правові норми, фінансове забезпечення, соціальний захист, інформаційний супровід Учителя, що забезпечує творчий мікроклімат, прогрес.
Актуально і сьогодні звучить застереження українських науковців 20-х років XX століття про те, що врятування України полягає у піднятті і розширенні пізнання, освіти та знань. Тільки цим шляхом можна досягнути належного рівня державного управління, утвердження духовно-моральних цінностей, підняття культури в широкому розумінні цих понять видається можливим зберегти високе значення нашої Батьківщини, яке дуже сильно похитнулося.
Провідна роль у вирішенні вищезазначених завдань належить Учителю. Шанобливе, поважне, державницьке ставлення до Учителя є індикатором демократичності держави, інноваційних проривів, економічного зростання, панування любові та забезпечення Миру. Народ, який возвеличує Учителя, має право на реальність життєдіяльності успішної держави.
Необхідність закріплення набутого людством, кожним народом досвіду і передача його новим поколінням, необхідність підготовки цих поколінь до життя і професійної діяльності привели до того, що виховання і навчання з давніх часів виділилися в самостійну суспільну функцію.
Прогресивний, творчий розвиток суспільства забезпечують наукові, науково-педагогічні, педагогічні працівники, яких об’єднує їхній статус Учителя. Учителями всесвітнього масштабу є такі особистості, як Сократ, Аристотель, Демокрит, Платон, Конфуцій, Соломон. Україна возвеличується творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українка, Івана Франка, спадщиною М. Пирогова, М. Драгоманова, школами В. Вернадського, С. Корольова, А. Макаренка, В. Сухомлинського, О. Сухомлинської, В. Глушкова, Є. Патона, Б. Патона, М. Янгеля, О. Антонова, В. Лобановського, І, Турчина. Ці визначні постаті своїм життєвим прикладом довели, що авторитет, імідж Учителя потребує мудрості, сили, стійкості, щоб досліджувати, опановувати та поширювати знання, навчати. А. Дістервег стверджував, що «Учитель для школи — це те ж саме, що Сонце для Всесвіту. Він — джерело тієї сили, яка надає руху всій машині. Остання заіржавіє у мертвому заціпенінні, якщо він не зуміє вдихнути в неї життя і рух».
Таким Сонцем для українського народу є особистість Сковороди. Неоціненне значення мають праці українського Сократа — Григорія Сковороди. Його філософія належить до загальноєвропейської філософської традиції та водночас є закономірним наслідком розвитку української думки XVI—XVIII століть. У спадщині великого українського філософа присутні ідеї Античності, патристики, німецького містицизму. Характерними рисами філософії Сковороди є її діалогізм і бароковий символічно-образний стиль мислення.
Засадничою є концепція Сковороди про дві натури і три світи, а найважливішою проблемою — проблема людського щастя. Згідно з цією концепцією, світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, «тварі й Бога».
Вчення про дві натури органічно пов’язане з концепцією про три світи, яка все існуюче поділяє на три види буття, або світи — великий (макрокосмос), малий (мікрокосмос) і символічний — Біблія. Шлях пізнання невидимої натури — Бога через пізнання людиною самої себе, своєї «внутрішньої людини», на думку Сковороди, можливий і єдино правильний. Це переконання ґрунтується на засадничій тезі його філософії про паралелізм у структурі трьох світів: макро-, мікрокосмосу і Біблії.
Виходячи з неї, Сковорода вважав «внутрішню людину» водночас індивідуальною й надіндивідуальною (космічною). Людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи, а розшифровування біблійної символіки, водночас, із відчайдушною боротьбою людини із власною «злою волею» скеровує її на правильний шлях пошуку Бога — невидимої натури, тобто істини і добра.
Розв’язання «проблеми щастя» Сковорода бачить через нове народження людини, яке має ознаки містичного преображення, розкриття її божественної суті, виявлення закладеного у неї Богом таланту, що забезпечує їй, зрештою, працю за покликанням. Сковорода був переконаний, що духовне відродження людей, здійснення ними спорідненої праці автоматично приведуть до демократичного функціонування суспільства.
Що безпосередньо стосується педагогічних поглядів Григорія Сковороди, то в них віддзеркалилися основні напрями прогресивної педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до батьківщини і народу. Як і інші видатні просвітителі, Сковорода проголошував розум головним регулятором людської діяльності, а розвиток розуму — провідним завданням виховання. Він вважав, що знання повинні бути доступними всьому народу, незалежно від соціального становища та місця проживання. В його притчах захищається ідея природного і народного виховання в дусі людськості, нетерпимості до брехні і бездумності. Сковорода висміював аристократичне виховання з його сліпою прихильністю до моди, зовнішнім лоском, зневагою до рідної мови і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого — створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав виховання природних здібностей людини, проголошував ідею природного виховання. Особливого значення він надавав розвитку природних задатків, обдарувань, талантів і здібностей дітей, засвоєнню ними знань, корисних для життя. Сковорода вважав, що учителем повинен бути свідомий громадянин-патріот українського народу, співвітчизник, знавець та фахівець педагогічної ниви. Великої уваги надавав вихованню любові до праці, самостійності учнів, керівній і спрямовуючій ролі батьків і вчителів. Обстоював загальнодоступне, безплатне навчання для всіх верств населення.
Патріархами науково-педагогічної діяльності, непересічними особистостями, Учителями української нації є також Петро Могила, Феофан Прокопович. Петро Могила, будучи високоосвіченою людиною, значно розширив сферу вживання української мови в книгодрукуванні, богослужіннях, перекладах, зокрема, він особисто готував українські видання Біблії. Могила був автором 19 творів, з яких тільки один написаний польською мовою — решта українською та церковнослов’янською. Його твори містять в собі чимало сентенцій і виховних вимог; релігійні та моральні мотиви він пов’язував з загальнолюдськими поглядами на норми поведінки особи в суспільстві. Могила закликав виховувати у молоді чистоту думок і тіла, бажання робити добрі справи, повагу до батьків, слухняність, цнотливість, милосердя, стриманість. Підкреслював вирішальну роль розуму, а не емоцій у виборі форми поведінки та досягненні поставленої мети. Виховні ідеї Могили відіграли вирішальну роль у формуванні світогляду української молоді напередодні і під час визвольних рухів.
Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближення всіх християнських церков, Могила підпорядковує свою діяльність зміцненню православ’я, формуванню духовної єдності українського народу через такі інституції, як церква, школи, колегії, друкарні, бібліотеки, мистецькі заклади. За допомогою проведених реформ, спрямованих на піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, він вивів православну церкву з кризи та занепаду.
У роздумах Могили, як мислителя доби Бароко, виразно помітна тенденція до поєднання середньовічної схоластики й ідей Ренесансу та Реформації, античних християнських авторів. Синтез західної і східної вченості та культури є їх найприкметнішою ознакою. Здійснюючи цей синтез на основі вітчизняної духовної спадщини, селективно Могила сприяв прилученню українського народу до здобутків світової цивілізації, культурних надбань усього людства. Фундаментальним принципом єдності Бога, світу і людини є, за Могилою, любов, а відтак милосердя і смиренність. Ідея серця, як осердя тілесного, душевного і духовного життя людини, посідає в його творах вельми поважне місце, з нею він пов’язує ідею діяльної любові або доброчинства, що, в свою чергу, стає основою суспільної солідарності і єдності, наслідком котрих є побудова «спільного блага»; досягнення останнього пов’язується ним з діяльністю держави.
Могила був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав думати про майбутню українську державу. Основними державотворчими чинниками Могила вважав не якийсь окремий стан, а солідарність, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада в Україні, однак обмежена законом. Закон і право Могила підносив вище будь-якої земної влади — і царської, і церковної, говорячи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, котрий його дав. У його творах, так само як і в творах Ліпсія та Гроція, спостерігається тенденція до зближення права та моралі. Ідеї і діяльність Могили сприяли духовній єдності українського народу, творенню єдиного комунікативного простору для його культури, що було необхідною передумовою подальшої політичної консолідації, здійсненої Богданом Хмельницьким.
Уважного вивчення та наслідування потребує діяльність Феофана (Теофана) Прокоповича — видатного ученого, гуманіста, просвітителя, мислителя, педагога, богослова, філософа, державного діяча. Він був видатним богословом, зачинателем в Україні філологічного та історичного напряму вивчення Біблії та інших основоположних праць християнства. Він відзначався справжньою ученістю, глибоким розумом і живою уявою.
Творча спадщина Прокоповича відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, вагання, обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. У його поглядах відбилися і особисті риси характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив.
Справжній знавець античної та сучасної йому європейської культури Прокопович був енциклопедично обізнаним ученим і залишив значний слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні.
Будучи прогресивною людиною своєї епохи, він створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву «вченої дружини», пише низьку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної України, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку культури і науки. У 1721 р. він організував першу світську школу, де навчалися 160 юнаків усіх станів, переважно діти незаможних батьків і сироти, і в якій застосовувалися передові для того часу методи виховання. В розробленій Прокоповичем інструкції для школи був визначений порядок учнівських занять і відпочинку, давалися настанови, як учні повинні поводитися в школі, в церкві, в громадських місцях. Випускники цього навчального закладу стали службовцями, вчителями, частина з них продовжила освіту в Академії наук.
Прокопович сприяв поширенню в Україні філософських ідей Р. Декарта, Ф. Бекона, дав пояснення системи М. Коперника та вчення Г. Галілея, проводив астрономічні спостереження за допомогою телескопа системи Грегорі. З латинської мови переклав працю Штратемана «Театр історичний», з німецької — географію Гібнера, з польської — афоризми стародавніх авторів. Учений мав унікальну бібліотеку, яка складалася майже з чотирьох тисяч томів.
Головною справою життя Прокоповича було формування духовності і морально-етичних цінностей людини. Мислитель вважав, що Бог, як предвічна мудрість і вседосконалий розум, існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом з тим, на думку Прокоповича, повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає.
Ядром учення Прокоповича про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому уявляється як спеціальний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма — як основа їхньої якісної різноманітності. Прокопович наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою «мовби якесь загальне життя всього світу». На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків:
— матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого;
— створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися.
Прокопович вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла.
Високо оцінюючи розум людини, Прокопович приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. Він визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще.
Суттєве місце в творах Прокоповича відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень.
Прокопович виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, «філософ на троні». Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; захищав демократичну за своєю суттю ідею спільного блага — «всенародної користі».
Створена Прокоповичем теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями Ліпсія, Гроція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчених, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов’язаних з теорією природного права, наявній в українській філософській і суспільно-політичній думці вже від другої половини XVI ст. Окреслені ідеї не втратили своєї актуальності і в наш час.
У поглядах Прокоповича відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.
Великого значення Прокопович надавав мотивації навчання, наполягав на необхідності роз’яснювати учням кінцеві мету та результати вивчення шкільних дисциплін. Прокопович — автор багатьох посібників для шкіл. Курси поетики, риторики, філософії, математики, розроблені ним у Києво-Могилянській академії, стали значним науковим внеском у розвиток цих дисциплін. У педагогічному, а отже, широкому і безпосередньому значенні Учитель — це Надучитель, старець, священик, професор, педагог, учитель учителів, організатор освіти, керівник закладу освіти, тобто фахівець, який забезпечує безперервну навчально-виховну, у тому числі — індивідуальну роботу в дошкільному, загальноосвітньому, професійному (професійно-технічному) закладі освіти, технікумі, коледжі, прирівняних до них училищах, вищому закладі освіти, закладах післядипломної освіти, народних університетах.
Важливість спеціальності Учителя підкріплюється його впливовістю на дитину, учня, студента. Покликання Учителя надавати приклад високого професіоналізму, гуманізму, чесності, благородства і порядності, проявляти увагу і віру в сили, старання учня або студента.
Пріоритети, завдання, функції, роль і місце Учителя в суспільному житті є незмінними — утверджувати добро, прищеплювати духовно-моральні цінності, організовувати процес пізнання та його основний елемент — навчання, симулювати системні самоосвіту і саморозвиток. Чим демократичніше суспільство, тим більш визначальне місце займає Учитель в суспільному житті, яке забезпечується відповідним загальнодержавним, суспільним визнанням, фінансово-економічним забезпеченням, соціальним захистом, стимулюванням здорового способу життя. У громадянському суспільстві його діяльності надається широкий простір. Реальний статус, авторитет, забезпеченість та захист Учителя в державі характеризують та вимірюють рівень демократичності громадянського суспільства.
Учителем часто називають людину, чия мудрість, доброта, щирість, сила волі, терпіння і життєвий досвід, компетентність і майстерність залишили глибокий слід в розвитку окремої особистості, її професійному становленні та її долі. По-новому звучать настанови про те, що немає важливішої для життя країни професії, ніж професія Учителя, і ніякі інші професії не мають такого визначального впливу на утвердження демократичного устрою, зростання економіки, реалізацію потенційних можливостей особистості. Перед сучасним учителем стоїть завдання донести до юного розуму й серця дух сучасності, утвердити в душах юнаків і дівчат духовно-моральні цінності та розуміння того, що забезпечення виконання законів, принципів і критеріїв демократичного громадянського суспільства можна лише за такого злету праці й думки, коли людина глибоко переживає боротьбу ідей, свідомо орієнтується в цій боротьбі, визначає свою позицію, захищає свої переконання, а також проявляє силу волі, стійкості і характеру.
Українське суспільство очікує позитивного політичного, законодавчого, правового рішення щодо подальшого розвитку сфери науки і освіти та реального, фактичного духовного, фінансового, соціального утвердження статусу Науковця, Учителя, професійна діяльність яких є запорукою справедливого демократичного ладу, добробуту, достатку, культури, компетентності, майстерності, стабільності, взаєморозуміння, Миру та зростання.
Борис ЧИЖЕВСЬКИЙ, керівник секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій.
