Сьогоднішній автор — Артем Попик (на знімку). На конкурс він надіслав свій роман «Шкіпер», ще не опублікований. Герой роману — учасник війни, котрий побував на тім світі, повернувся звідти й шукає свого місця серед людей. Роман багатоплановий, тож важко було виокремити компактний уривок для публікації. І ми, з дозволу автора, взяли кілька фрагментів з його циклу армійських нотаток «Черпак та Окуляр» (з дебютної збірки «ПроКотел», 2019).

Про себе Артем Попик повідомив таке: «37 років, за фахом і основною діяльністю — інженер-конструктор. На теперішній момент займаюся промисловою опалювальною технікою. В 2015—2016 роках брав участь в АТО в складі 35-ї ОМБр.

Оптиміст.

Шанувальник смачної їжі, гострого слова та приємної компанії.

Пацифіст, що мріє про власний бронік, мініган та найсильнішу в регіоні армію».

Ще дещо важливе про автора сказано у післямові до нотаток «Черпак та Окуляр»: «Я не бачив жахіть війни. За родом своєї армійської діяльності (першої і другої) та за місцем розташування (2—50 км від ворога) мені доводилося стикатися з багатьма її виявами. Однак бути під ворожим обстрілом і самому стріляти мені не доводилося. Ну, майже.

Тож, може, ті, кому довелося, знайдуть ці нотатки легковажними і захочуть на мене образитися. Нічого не вдієш. Хтось пише героїку, хтось — виливає на папір свою ненависть чи біль, а мені все ж ближче бурлеск. Іншими словами: на кожну «Війну та мир» має бути свій «Бравий солдат Швейк».

Слава Україні, друзі. Ось так, спокійно, без галасу та знаків оклику. Життя продовжується, і ми здатні зробити його кращим».

Черпак

Ви знаєте, що таке ПАК-250? О, це вогняна машина, сплав Змія Гориновича і паротяга, що може подарувати безліч пригод і вражень. Звісно, сторонньому спостерігачу з меншою фантазією і більшою повагою до правил техніки безпеки може видатися, що ніякий то не Горинович. А всього-на-всього польова армійська кухня, призначена для годування 250 чоловіко-бійців. Однак як людина, яка деякий час спілкувалася з цим агрегатом досить близько, можу авторитетно стверджувати: це таки Горинович.

Горинович. Будова та темперамент

Конструктивно ПАК-250 — це будка на ЗІЛові, обладнана трьома форсунками, які працюють на солярці, що гріють котли для приготування їжі. Ще є два столи з шухлядами, шафи, шафки і бак для води, який закінчується краном. І кухар, звичайно. Чи два. Чи три.

Ну, а за характером, то, звісно, Горинович. Здебільшого це стосується форсунок. Вони вибухають. Але про це — згодом.

В череві у Гориновича. Товчений кухар

Одного разу у хлопців трапився виїзд. Чи стріляли вони тоді, чи не стріляли — не пам’ятаю. Так чи не так, а годувати їх все ж треба було, тож вирішили мене як чергового кухаря відправити у ПАКу на передову. Між іншим, армійські кухні — одні з найчастіше обстрілюваних одиниць технік. Більше полюбляють обстрілювати хіба що тільки водовози, бензовози і «місячні трактори». «Місячний трактор» — то копач окопів. Але ми їхали не зовсім на передову, тож минулося.

Загрузилися хлібом, цукром, консервами, мисками, ложками, склянками, супом і кашею, посадили мене в бронежилеті і з автоматом в будку, бо місце біля водія було зайняте, і рушили. Варто сказати, що радянські інженери, що створювали цю кухню, напевне, не передбачали, що в ній буде хтось їхати, або, якщо й передбачали, то поставилися до цього з гумором. Бо, окрім складного стільчика, нічого для цього там більш не було.

Тож ми рушили — і почалося. Миттєво все, що було на столах і на підлозі, в шухлядах і на полицях, стало випадати, вилітати, рухатися і стрибати в напрямку кухаря, тобто мене. А що ЗІЛ — то не Мерседес, дороги в нас (а тим паче поля) — не найгладкіші, тож до перших позицій я доїхав, рівномірно пересипаний цукром, сіллю, ложками, сажею та всім, чим тільки можна було.

Ви коли-небудь бачили усміхненого і чорного, як сажотрус, кухаря, що намагається вас нагодувати? Я — ні, бо дзеркала в ПАКу не передбачено. А хлопці бачили, їли і реготали. Бо здоровий армійський апетит подібними перфомансами не зіпсуєш.

В череві у Гориновича. Печений кухар

Щоб запалити форсунки у ПАКу, теоретично потрібно мати дизпаливо в баці у ЗІЛа, сірники і папірець в руках, трішки терпіння — і все. В теорії. А на практиці — це складний фізико-хімічний процес, що залежить од якості палива, дати останнього обслуговування цих самих форсунок і димаря, атмосферного тиску, фази місяця і ще якихось містично-невідомих факторів.

От буває: раз — і горить, а буває ж і навпаки.

А буває ще й по-третьому. Тоді форсунки вибухають метровим факелом. Приміщення наповнюється сизим димом, всі можливі і неможливі поверхні покриваються шаром попелу, а з димаря вилітають чорні клапті. Час од часу це використовують в мирних цілях — для планового і неописаного в жодній інструкції очищення системи димопроводів. Для цього застосовують метровий факел і купу магічно-захисних матюків. У цьому випадку кухар знаходиться знадвору.

А інколи це відбувається, коли ти всередині. І тоді доводиться випробувати всю міць Гориновича на собі. За півроку я мав можливість відчути це двічі: лівою ногою і правою рукою. Зате я тепер знаю, як швидко відростає шкіряний і волосяний покрив на кінцівках, і як там було всіляким Іллям Муромцям та іншим Зігфрідам в їх епічних битвах з Диво-зміями, гідрами та драконами і після цих битв.

Прощання з Гориновичем. Кухар маринуючий

Інколи у Всесвіту буває своєрідне почуття гумору. І тоді виявляється, що у кухаря-вогнеборця є диплом і відчуття, що з цим дипломом в цій армії можна робити щось інше і цікавіше. Тоді кухар починає готувати складну страву під назвою «мариноване начальство». Для цього спочатку береться мілкий начальник і двічі-тричі на день дрібненько присипається прозорими і не дуже натяками на тему «переведіть-мене-будь-ласка-на-іншу-посаду». Тут головне — не переборщити, бо перемаринований начальник може з легкістю замаринувати самого кухаря. А це — порушення рецепту, тож робити цього не варто. І коли дрібніший начальник уже достатньо промаринований, слід взяти такого ж, але покрупніше, і маринувати їх разом. Процес той складний і делікатний, однак нічого не поробиш: кулінарія — річ непроста.

Маринування вважається завершеним тоді, коли в обох начальників виникає стійке бажання запроторити кухаря подалі від оцту, солі та перцю.

І настає той день, коли до тебе і твого Гориновича приходить свіжий, ще не маринований тобою начальник, і каже, що відповідно до наказу № 27 ти вже не кухар і Горинович більше тобі не друг. Ти відповідаєш: «Я маю закінчити зміну», спокійно доварюєш свій останній армійський гречаний суп та рис-псевдоплов і йдеш збирати речі.

Око Саурона та сакральна географія

Бусоль ПАБ-2АМ на вигляд схожа на теодоліт. Що таке теодоліт? А це ота штука на трьох лапах, в яку люблять дивитися дорожники, газовики та інші люди в кумедних помаранчевих жилетах.

Отже, бусоль схожа на теодоліт, але трохи не така. Використовується вона для визначення географічних координат об’єктів для різних військових задач.
Ще вона цікава тим, що роботи з нею можна навчити будь-який ледь мислячий організм, навіть кухаря з інженерним дипломом, який щойно покинув свого персонального Гориновича (див. вище).

Так ось, цей одноокий прилад, окрім свого безпосереднього призначення, несподівано здатен пробудити інтерес до географії. Через це, напевно, корисно було б навчати користуватися бусоллю в початкових класах.

Виявляється, що північний магнітний полюс рухається і повзе Канадою з невеликою, але сталою швидкістю донизу, себто на південь! І зовсім то нестрашно, як люблять про те казати різні там хіроманти.

А звичні нам усі географічні карти є розгорнутою циліндричною проєкцією геоїда відносно серединного меридіана (навіть не намагайтеся це уявити без сторонньої допомоги).
І ще багато чим здатна зацікавити маленька непримітна штука, що складається з компаса, окуляра, двох черв’ячних передач і трьох лімбів (лімб — кругова шкала, з нанесеними відмітками та цифрами)...

В оточенні снігу та мирних угод

Опорний пункт української піхоти на передовій — це фортеця, що живе за своїми законами та звичаями. Ви не знайдете там пафосу та лавини вигуків «Слава Україні». Ні. Ви побачите там неголених, приморожених негодою чоловіків з усіх куточків великої України, що мріють повернутися додому, до своїх жінок і дітей, сокир і тракторів, малих і не дуже зарплат, до звичного побуту, а поки — тягнуть непросту лямку прифронтової армійської служби: стріляють і ховаються, рубають дрова і топлять буржуйку, пестять рідних лагідними словами по телефону, а сепаратистів — матами по рації.

Складнощі тут виникають, як то кажуть, на рівному місці.

Наприклад, щоб зарядити мобільний чи рацію, потрібно, аби непевне зимове армійське дизпаливо якимось чудом виявилося в наявності (що буває не завжди) та ще й не замерзло. Потім необхідно завести напівзламаний генератор (чи «прикурити» його від акумулятора з БМП-1, який перед цим сам заряджався від цього ж генератора) і у випадку, якщо миші не згризли зарядку (що теж буває), ви можете спробувати зарядити свій пристрій.

Чи, скажімо, треба сходити в туалет, коли вже сутеніє. Здавалося б, що ж тут складного — пройти 200 метрів до окопаного і обкладеного мішками з піском армійського туалета типу «сортир», здатного витримати автоматний чи то й кулеметний обстріл. Та ні — перед цим просто необхідно промовити в рацію магічне заклинання, щось на зразок: «Перший, перший, я другий, з другого — один сірник в бібліотеку» (терміни несправжні — прим. авт.). Можна, звісно, не промовляти. Але тоді вам можуть попсувати хутро і нерви. Реакція тут у хлопців чудова, патрон — в патроннику, наказ — стріляти, а вже потім доповідати. Тож без магії — ніяк.

Чи, бува, поставили вас «на очі» — у нічне спостереження. Світить місяць, «око Саурона», практично сліпе в темний час доби, поблискує непевним сяйвом, легкий морозець — в мінус двадцять — ніжно приморожує берці до ґрунту, від броніка — спина кілком, тож він відпочиває поруч, сучасна надтепла українська зимова форма гріє хіба що генерала, який накрав на її виробництві, а ти лізеш на горбочок з тепловізором подивитися, чи все гаразд.

Дивишся. А поруч, на горбочку, за 2200 метрів, на тепловізорі світла цятка — ЇХНІЙ спостерігач дивиться на тебе. Ти оглядаєш околиці і злазиш з горбочка, бо 2200, тож і підстрелити можуть. Злазиш, щоб за 20 хвилин залізти на нього ще раз. А потім — іще не раз. Так-так, звісно, ми ж не темні, Інтернет читаємо, угода про припинення вогню. Так-так, ми що, не розуміємо, що автоматні, кулеметні та гранатометні черги (інколи — з чогось більш важкого) — то несправжні, то ж — витвір нашої уяви. Не можуть же вони стріляти, їй-Богу. Та й ми їм ну геть ніколи не відповідаємо. Але однаково неспокійно.

А потім зміна твоя закінчується і ти йдеш відпочивати. Чи боротися з чадною буржуйкою, яка не хоче горіти, бо вона сама, як і дрова для неї, — не фонтан. А тобі добре, і думки в тебе — прості і ясні. Про зовнішніх і внутрішніх ворогів. Про війну, яка має ж колись закінчитись. Про самопожертву і чудових хлопців навколо. І про те, що жити, як ти жив «до», — вже не вийде.