У Кам’янці-Подільському не чути залпів гармат, але серед його жителів є ті, хто у снах часто бачить жахіття неоголошеної війни з російськими окупантами, хто добре знає запах пороху.
У навчальному центрі Командування Сил підтримки Збройних Сил України таких військовослужбовців майже половина. Один із них — прапорщик Степан Глібічук (на знімку), головний старшина одного з підрозділів.

Степан Дмитрович поділився з нами своїми спогадами про те, як війна увірвалася в його життя:

«25 червня 2014 року група у складі шести чоловік була відряджена на виконання завдань у зону АТО, до Донецької та Луганської областей. 

Прибувши до другого батальйону 72-ї окремої бригади, під Краснодон, ми розмістилися в чистому полі, де не було жодного укриття. За командою старшого групи розпочали облаштування бліндажа. Саме у цей час по нашій позиції було відкрито вогонь з мінометів 122-го калібру. Однак похмура погода не давала змоги ворожому безпілотнику опускатися нижче хмар, щоб скорегувати вогонь, тому російські збройні формування не знали наших точних координат. Міномети били навмання. Міни розривалися за кілометр від нас. Укриття зробили надійне. 
10 липня 2014 року, близько першої години ночі, з боку російського кордону по наших позиціях було відкрито вогонь із залпових систем «Град» БМ-21. Стріляли запалювальними снарядами. Цього разу їхня точність вражала. Снаряди влучно падали на позиції, де були наші САУ. Згорів Т-64 разом з екіпажем. «Град» влучив також в автомобілі, які привезли боєприпаси, харчі та воду.

Загинуло дуже багато наших хлопців. 

Під час супроводу колон з одного батальйону в інший щоразу доводилося пробивати новий напрямок руху, тобто шукати іншу дорогу, тому що на пройденому шляху робили закладки та встановлювали фугаси, протитанкові міни чи саморобні вибухові пристрої.

Ми відступили.

Під час відступу з позиції наш сапер завжди перебував у голові колони, для супроводу. Я, будучи тоді водієм «Урала», вивозив поранених (майже 18 військовослужбовців).

...Прибувши на нові позиції першого батальйону 72-ї бригади, ми розпочали облаштування чергового бліндажа. Укріплювали тим, що потрапляло під руки. Зверху накривали металом з машин та бронетехніки, яка була розбита та знищена внаслідок обстрілу ворожої артилерії. А вже ввечері розпочалися обстріли з мінометів. Спочатку прилітало по 10—15 мін, наступної ночі кількість зросла в рази. Під час обстрілу мінометними мінами завжди чути хлопок зі свистом. Це давало можливість сховатися в укриття. Ми встановили, що в нас є 7—8 секунд, аби заховатися перед прильотом міни з боку Росії.

У цей час ми вже були в оточенні і чекали на підтримку. Хлопці, які йшли нам на допомогу, щоразу потрапляли в засідки та відступали. В оточенні ми перебували майже півтора місяця. Однак не просто сиділи і відстрілювалися, а ще й виконували бойові завдання. Наші воїни на одному з териконів обладнали пункт спостереження. З нього було дуже добре помітно дії ворога. Це давало нам можливість швидко реагувати на зміну обстановки та ухвалювати адекватні рішення.

З кожним днем кількість обстрілів збільшувалася, доходило до 80—90. Аби зломити наш дух, ворог закидав міни без підривників з написами на них білою фарбою «Укропы, уходите, это наша земля».

Ми старалися адекватно протидіяти проросійським окупаційним військам, працювали на упередження. Заміновували підступи, дороги до наших позицій різними типами протипіхотних, протитанкових та сигнальних мін тощо. Усі спроби ворога захопити нас завершувалися їхнім фіаско, і вони, роздратовані, відходили назад.

Ці півтора місяця було дуже важко. Наші спроби вирватися з оточення були марними. Попереду стояли добре озброєні російськи найманці, позаду, за декілька кілометрів, — кордон країни-окупанта, звідки безперестанку поливали наших хлопців вогнем з мінометів, «Градів», ствольної артилерії. Обстріли тривали по 6 годин на добу, у шаховому порядку в один бік по посадці, потім у зворотному напрямку».

...Багато воїнів-патріотів України загинуло в тих пекельних боях. Хто через власні помилки, хто через непрофесійні дії командирів у бойових умовах. Однак ті, хто вижив, здобули неоціненний бойовий досвід, який передають своїм товаришам по службі.

Це тільки одна з тих сотень, тисяч історій про мужніх воїнів, які захищали та захищають нашу незалежність донині. Степан Дмитрович після чотирнадцятого року ще неодноразово виконував завдання за призначенням у зоні АТО в Донецькій та Луганській областях. Побував на шахті «Бутовка», у Пісках, Водяному, Опитному, Гранітному, але це вже зовсім інші історії пройденого бойового шляху.

Фото з архіву Степана Глібічука.