Нагадаємо, Глодоси — село нині Новоукраїнського району, відоме глодоським скарбом, участю в Першому Зимовому поході армії УНР та причетністю до діяльності батька Махна.
«Революційні події 1917 року злинчани сприйняли досить пасивно. Їх більше турбувала війна, що тривала з 1914-го — тут чекали своїх рідних із фронтів. Як і повсюди в тодішній Україні, влада в Злинці карколомно змінювалася. Село переходило з рук у руки. Денікінці, махновці, більшовики, німці, петлюрівці... Утім, на відміну від інших «визволителів», місцеві жителі доволі лояльно ставилися саме до представників Української Народної Республіки, — розповіла лауреат обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, вчителька злинського ліцею, директор місцевого історико-краєзнавчого музею Ольга Голованова. — Очевидно, не останню роль у цьому відіграли жителі сусідніх Глодосів. У своїй розвідці про події столітньої давнини, яку ми написали для тре-тьої книжки «Роки боротьби...» разом з істориком Юрієм Митрофаненком, саме на це звертається увага. Зокрема, йдеться про уродженців Глодосів Фотія Мелешка, Василя Недайкашу, Семена Могилу та інших активних учасників Української революції, які мали реальний вплив на події в Злинці.
У лютому 1920 року до Злинки ввійшли війська Червоної армії, розпочався «червоний» терор. Більшовики забирали корів, зерно, фураж, арештовували тих, хто чинив опір. Того року в рахунок продрозкладки населення здало 5845 пудів зерна, 231 голову худоби, 214 пудів картоплі. Надмірні побори обурювали селян. Серед них наростало невдоволення радянською владою. До нас дійшло чимало неймовірних розповідей про те, як моїм односельцям на Великдень, 16 квітня 1920 року, урвався терпець від більшовицької політики «воєнного комунізму» і, зокрема, так званої «продовольчої розкладки», і злинчани вигнали черговий більшовицький продзагін за село... Про ті легендарні події я розповіла у книжці «Злинка: від витоків до сьогодення». Але останнім часом вдалося знайти документи, що дають змогу по-новому зрозуміти ті події і зміст сакраментальної фрази «Якби Глодоси помогли, то Злинка б республікою стала». Бо ж відомо, що багаті й густонаселені села часто об’єднувалися. Злинка і Глодоси теж не раз допомагали одне одному. Тож злинчани, розуміючи, що цим справа не закінчиться, попросили глодосців про допомогу. Тим часом зайняли оборону. Для зустрічі більшовицького війська вздовж околиці розклали догори зубцями десятки борін, притрусили їх травою, озброїлися (згодом було вилучено лише гвинтівок майже п’ять тисяч) і стали чекати. 17 квітня з боку Хмельового до Злинки підійшли частини більшовицької 14-ї армії, яка на той час розташовувалася під Уманню. Військові ніяк не очікували, що селяни їх так «зустрінуть». З Помічної прийшов бронепоїзд із солдатами: стріляли здалеку, остерігаючись, щоб не відрізали їм шлях назад. Після його відступу злинчани спалили міст у селі Кам’яний Міст. Зав’язався запеклий бій: із флангів строчили кулемети, били шрапнеллю гармати (село мало дві гармати, відвойовані взимку в денікінців). Коні червоних, наступаючи на гострі зуби борін та від куль почали падати, а військові — лютувати. Зрозуміло, що перевага була на боці більшовиків. Вони прорвали оборону і вдерлися до села. За непокору й зухвалість злинчани дорого поплатилися. Червона кіннота (до п’яти тисяч) безжально і жорстоко рубала всіх, не зупиняючись навіть перед дітьми та жінками. Кров лилася рікою, а село перетворилося на суцільний смолоскип. Горіли одразу дві вулиці (520 дворів) і Покровська дерев’яна церква.
Найжахливіше видовище спостерігали вражені злинчани, коли з моторошним стогоном, схожим на плач, падали з дзвіниці у вогонь дзвони... Жінки і старики, які не брали участі у повстанні, схопивши хліб-сіль, побігли на колінах просити прощення у більшовицького командування, щоб ті припинили проливати кров невинного населення. Тільки після цього більшовики дещо вгамувалися... Так залізом і кров’ю, встановлювалася радянська влада».
Існує не одна версія того, чому Злинці не допомогло сусіднє село, що славилося своїми повстанцями.
Завдяки спогадам відомого учасника Української революції, уродженця Глодосів Фотія Мелешка «Глодоси в часи національної революції» глибше зрозумів причини тієї події.
«Злинка, — писав Мелешко, — складається з двох частин: половина — українці, а половина — москалі. Проти українців злинські москалі ніколи не виступали. Доказом цього може бути хоча б те, що, коли ранньою весною проходили тут перевтомлені частини Зимового походу, злинчани не тільки їх не зачепили, а ще й допомагали їм, як українцям, чим могли.
...Большевики перемогли злинчан тільки на третій день Великодніх свят. Спалено тоді в Злинці... казали, чотириста дворів. Після цієї трагедії мені довелося говорити із злинчанами, але вони ще самі не знали своїх втрат, блукали гуртами по степу, і до свого рідного попелища й наблизитися боялись. Скоро ж нам було не до злинчан, самі Глодоси запалали в вогні та крові».
Далі Фотій Мелешко дискутує з тими, хто вважав, що «козацтво було зацікавлене, щоби кацапи якнайбільше сварились і бились між собою... Спочатку обіцяли допомогу злинчанам, а пізніше не виступили». І пояснює, що «в цьому випадку вже бились не кацапи з кацапами, а населення України з московськими окупантами. Тут окупанти нищили не кацапське добро, а добро населення України. У мене і моїх близьких товаришів була добра воля допомогти злинчанам (він навіть пише, що раніше особисто підбурював їх проти більшовиків. — Авт.), але таких глодосян знайшлося б тоді, може, 10—20. Глодоси вже були втомлені довгою боротьбою. Постійні загальні невдачі — не з вини глодосян — зневірили їх. Та нам уже і зброї бракувало. Із Глодосів раніше виходили загартовані й на місці озброєні частини, а назад повертались поодинокі люди, без зброї, обшарпані, часто хорі й ранені. Бувші завзяті козаки та старшини хотіли трохи пожити мирним життям. Однак спокою нам не давали... зараз же по Великодню 1920 року мусили вхопитись за зброю...».
Черговий раз візьму на себе сміливість сказати, що вислів «Кабы Гладосы памагли, Злынка б рыспубликай стала!» (так він звучить на місцевій говірці) — досі залишається серед словесних довгожителів. Бо йдеться у ньому не лише про столітнє минуле двох поважних, досить відомих в українській історії, сусідніх сіл серединної України. У ньому закладено щось значно вагоміше. Мова йде про те, що загарбники завжди завойовували нас поодинці. І їм би ніколи цього не зробити, коли б ми діяли гуртом. Ось у чому живучість вислову.
