Микола Федорович — тренер із дзюдо місцевої дитячо-юнацької спортивної школи. А ще — неодноразовий призер не лише чемпіонатів України, а й світу! Ось і наприкінці минулого року привіз зі світового чемпіонату із дзюдо бронзову медаль у категорії від 82 кг серед 50—54-річних спортсменів.

Вболівальників у Миколи Нечипоренка напрочуд багато. Та найбільше хвилюється за нього його родина.

Повідомлення «ти — найсильніший!», «тримайся!» шле син Владислав. Він практично виріс поряд із батьком на борцівському килимі. І ось результат: майстер спорту з бойового самбо. Щоправда, після травми мусить обмежувати навантаження. Працює інженером у районній службі з надзвичайних ситуацій і є для колег взірцем здорового способу життя.
Донька Анастасія у дитинстві також пробувала сили в бойових мистецтвах. Потім переважили заняття фітнесом, але батькову науку Настя цінує, а ним дуже пишається. І надсилає слова підтримки з далекого від рідного дому Дніпра, де працює фармацевтом.

Дружина Валентина Вячеславівна вважає себе найголовнішим уболівальником. Бо вона з юних літ тримала кулачки за свого Колю, коли він ще не був майстром спорту і чемпіоном. Вона вірила в нього і безмірно раділа, коли досягав поставленої мети, здобував перемоги. Хоча як уболівальник із досвідом може тепер ненароком і зауважити: «А коли б зробив отак, то переміг би...» Та Микола Федорович не ображається. Навпаки. Він впевнений: якби не постійна підтримка дружини, то хтозна, чи мав би цілий оберемок нагород.

— Словами не передати відчуття, коли піднімають синьо-жовтий прапор і виконують наш славний гімн України на честь твоєї перемоги, — ділиться спортсмен. — У чемпіонатах світу брав участь сім разів, і п’ять разів здобував «срібло» та «бронзу», тож мрія про «золото» не полишає мене.

У спорті Микола Нечипоренко з дитинства. Досі із вдячністю згадує свого першого тренера Василя Павленка, який помітив у четвертокласникові особливі здібності та надихнув на велику і наполегливу працю.

А тепер сам Микола Федорович тішиться тим, що його вихованці (на знімку разом із тренером) також горять бажанням брати участь у змаганнях і перемагати. Тільки натякне, що можна поїхати на чемпіонат, — з килима не виженеш, тренуються до упаду.

— У мене нині приблизно 80 вихованців, є призери чемпіонатів України із дзюдо, самбо та бойового самбо, — з гордістю продовжує Микола Федорович. — Є дуже перспективні діти, такі як Сергій Шевченко та Роман Чередниченко, включені до збірної команди області. Є група спортсменів хоч зараз готових змагатися на всеукраїнському чи міжнародному рівнях. Добре, що прагнення своїх дітей розуміють батьки. Я часто зустрічаюсь із ними, й ми говоримо про те, що спорт — це не лише захоплення. Спорт формує особистість, виховує зібраність, наполегливість, дисциплінованість, віру у свої сили. А це багато значить у житті.

Про Миколу Нечипоренка ще слід сказати, що його спортивні та майже 30-річні тренерські досягнення відзначені численними нагородами: орденом «За заслуги» ІІ ступеня, почесними відзнаками «За розбудову України», «За розвиток українського спорту», «За видатні спортивні досягнення», медаллю «Знання, душа, серце — дітям» та званням «Заслужений майстер спорту-ветеран».

Черкаська область.

Фото з родинного архіву Нечипоренків.