Cотні кілограмів заліза, домашній спортзал, жим, станова тяга, вихід на поміст, нові рекорди — такі слова стали ключовими в житті майстра спорту колишнього СРСР та майстра спорту України з пауерліфтингу, чемпіона України та світу з цього виду спорту, а ще — відомого в Малині 48-річного благодійника Олега ЛУНГУ.
Незважаючи на свої титули й звання, Олег — дуже скромна та порядна людина. Домовитись про інтерв’ю з першого разу не вдалося, бо чоловік мав невідкладні справи. «Та й що про мене можна писати, коли я такий, як і всі: просто живу і наполегливо працюю...» — сказав пан Олег. Але погодився розповісти про своє молдавське коріння, традиції численної і дружної родини, вагомі успіхи на помості та добрі справи:
— Я народився і виріс у стародавньому молдавському селі Талмази, що було засноване турками у 1595 році. Воно розташоване за 100 кілометрів від Одеси. Нас у родині було п’ятеро дітей. Батько Антон Павлович був бухгалтером, а мама Єлизавета працювала на різних посадах у колгоспі.
— Життя батька перекреслили сталінські репресії...
— Так, це була жахлива сторінка в житті нашої родини. У той час Бессарабія була у складі Румунії. Молодь забирали на війну. Батько не хотів переходити на бік німців, тому вплав перетнув Дністер, хотів здатися, і його, як нібито полоненого ворога, направили відбувати покарання аж на 10 років до ГУЛАГу в Комі АРСР... Там він відсидів вісім з половиною років в одній камері з політичними в’язнями й кримінальними авторитетами. Щоб хоч якось виживати, змушений був п’ять років трудитися у шахті, а врятувало його від голоду й хвороб те, що він працював на кухні й міг брати собі таку-сяку баланду. Реабілітували батька аж у 90-х роках...
— На цьому неприємності закінчились?
— Наше село завдовжки 13,5 кілометра вважалося найдовшим у Молдавії, а завдяки свинофермам, корівникам, консервному заводу, двом колгоспам, птахофабриці посідало передові позиції у країні. Непросте географічне розташування і гористий ландшафт тричі сприяли підтопленню будинків паводками. Батьки, як і інші селяни, змушені були двічі зводити з нуля свій будинок, що змила вода. Востаннє після такої стихії я перебудував наш будинок у 1998 році... У нашому селі були великі сади, виноградники, тримали й чимале господарство — вівці, корову. Ми, діти, чим могли допомагали батькам.
— Коли і як захопилися спортом?
— У шостому класі. Наш земляк Ілля Годіяк, старший на дев’ять років, навчався в Тираспольському сільгосптехнікумі. Коли він приїжджав у село, тренував моїх ровесників. Тоді прикипів душею до важкої атлетики і я. Після восьмого класу переїхав до Тирасполя, де навчався в СПТУ № 22 на слюсаря-вентиляційника й уже почав виступати за юнацьку збірну команду з важкої атлетики.
— Яких успіхів досягли?
— У 17 років я вже був майстром спорту СРСР. Виступав тоді по всій Молдові, їздив на турніри й до України. Тренувався у Тирасполі та Бандерах. І бажаний результат не забарився: у 1989-го став абсолютним чемпіоном Молдови серед юніорів у м. Унгени. Тоді я осилив 145 кілограмів у поштовху й 115 — у ривку штанги серед юніорів. А у 1992 році покращив свій результат — штовхнув 175 кілограмів, а в ривку — 130. Коли в 1992-му в Молдові розпочалась війна, я переїхав до Києва.
— В Україні не полишили спорт?
— Через рік я одружився, народилася донька. Зайнявся підприємницькою діяльністю. У 2012-му переїхав до Малина, де разом із дружиною Галиною відкрили ресторан «Асторія», а в 2017-му — автомийку.
У Малині не полишав свого давнього захоплення. Активно відвідував спортивний клуб «Адреналін». Хотів просто для себе підтримувати форму.
А коли до мене в залі звернулася мама юної спортсменки Тетяни Коростель Ірина, щоб я допоміг коштами їй виступити на чемпіонаті світу з пауерліфтингу в столиці, я не відмовив. Мало того: коли мама побачила, як я тренуюсь у залі, які піднімаю снаряди, запропонувала мені також спробувати виступити на тому ж чемпіонаті у категорії ветеранів 40-45 (М-1) федерації UPС. Я погодився і переміг тоді з сумою у двоборстві 325 кілограмів.
Відтоді у мене ніби відкрилося друге дихання. У 2016-му я став чемпіоном України з пауерліфтингу, продемонструвавши результат в сумі 567,5 кілограма й виконавши норматив майстра спорту України. Був і чемпіоном Кубка України та столиці... А через два роки я покращив свій попередній результат, знову ставши чемпіоном світу серед ветеранів. У триборстві 2018-го, де виступали спортсмени з 22 країн, підняв 615 кілограмів.
— На кого рівняєтесь у спорті?
— За ці роки на помості познайомився із відомими й титулованими спортсменами — Павлом Іщенком, Олексієм Мельником із Закарпаття, Аркадієм Шалохою, Михайлом Желязковим із Кривого Рогу, Юрієм Костенком зі столиці, на якого постійно рівняюсь. Не можу не згадати й про малинських друзів — Віталія Філоненка, Миколу Григоровича з Радомишля, молодого й перспективного спортсмена-рятувальника Олега Ковальчука.
— Нині у вас вимушена пауза?
— Так, через травму ноги, яку отримав під час тренувань, пропустив чемпіонат Європи та Кубок Києва. Але, сподіваюсь, незабаром буду в строю
— Знаю, що база та спортзал у вас класні.
— Однією із запорук успішних виступів на помості є тренувальна база. Тому я сам облаштував собі спортзал удома. Придбав дорогі американські грифи для тренувань з пауерліфтингу. Зазвичай за спеціально розробленими мною планом і вправами тренуюсь по три години на день чотири рази на тиждень. Завдяки стрімкому розвитку Інтернету переглядаю й відеотренування друзів-спортсменів із різних куточків України.
— У разі невдачі на помості переживаєте?
— Поразок у мене було небагато, але кожну з них сприймаю як стимул для ще більшої роботи над собою.
— А як сприймають ваші заняття спортом рідні?
— Якщо чесно, то дружина й донька не дуже поділяють моє фанатичне захоплення, бо пауерліфтинг дуже небезпечний і травматичний вид спорту.
— Живете ж не лише спортом єдиним...
— Коли випадає вільна хвилинка, полюбляю полювання та рибальство.
— Відвідуєте свою батьківщину?
— У Молдові нині разом із сестрою проживає моя 88-літня мама. Її навідую раз на рік обов’язково, а спілкуємось по телефону й скайпу часто і багато. До коронавірусу їздили до мами чотири рази на рік. А нині навідуємось на малу батьківщину дружини — у село Забране, де проживає її мама. Родинних традицій дотримуємося, бо це те, що нас згуртовує, тримає на плаву...
Однією із традицій було виготовлення вина. У нас біля хати сорок соток землі, де росте виноград. Раніше ми з батьком робили до тонни вина із декількох сортів винограду. Вино так подобалось усім рідним, що до Великодня його у погребі практично не лишалося... Хоча я дотримуюсь здорового способу життя: ніколи не вживав надмірно спиртного й не випалив жодної цигарки.
— Знаю, що ви займаєтесь благодійництвом...
— Колись батько мене повчав: якщо маєш можливість допомогти іншим людям — допоможи, і це повернеться тобі сторицею. Я активно підтримую юних спортсменів, а також у міру можливостей допомагаємо всім, хто до нас звертається: школам, дитсадочкам тощо.
Житомирська область.
Фото автора.
