Закінчення. Початок у № 97 за 26 травня 2021 року та у № 98 за 27 травня 2021 року.

У середині 1870-х рр. усе повторилося. Михайлові Драгоманову довелося емігрувати. Чубинському заборонили мешкати в Україні, він змушений був податися до Петербурга, де в 1876—1879 рр. служив у Міністерстві шляхів. В ув’язненні опинився зовсім юний Борис Грінченко... «Це варто знати нинішнім українцям: наша мова тільки тому й збереглася, що за неї боролися українські «будителі» і що був багатомільйонний, переважно сільський люд, для якого ця мова була рідною, а значить — постійно вживаною. Мови, якими не користуються в повсякденні, помирають», — наголосив Володимир Панченко у статті «Тридцятирічна війна по-українськи» (День. — 2002. — 30 серпня).

Восени 1876 р. Драгоманов поселився в Женеві, де й заснував українську друкарню, яка проіснувала цілих 43(!) роки. Придбав він її у послідовників Михайла Бакуніна, скориставшись матеріальною підтримкою свого однодумця Сергія Подолинського, сина заможних батьків, теж політичного емігранта. Серед драгоманівських видань п’ять випусків часопису «Громада». Популярні брошури політичного змісту, збірки фольклорних матеріалів, художні твори («Поезії Т. Шевченка, заборонені в Росії», його ж поема «Марія», роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і поетична збірка П. Куліша «Дзвін» тощо). Уся ця продукція нелегальним шляхом переправлялася в Росію.

Важливі і цікаві факти оприлюднив у «Літературній Україні» за 23 травня 2002 р. Густав Цвенґрош. Він написав, що вигнанець Михайло Драгоманов опублікував для європейського читача повний текст таємного Емського указу у спеціальній праці «По вопросу о малорусской литературе». У червні 1878 р. в Женевi вiн надрукував розлогу франкомовну доповідь «Українська література, проскрибована російським урядом» для учасників Першого міжнародного літературного конгресу в Парижі 1878 р. Головували на ньому славетний Віктор Гюго і письменник-демократ Іван Тургенєв. А 15 вересня 1881 р. редактори українського збірника в Женеві «Громада» М. Драгоманов і М. Павлик підписали франкомовне «Повідомлення, представлене Віденському міжнародному літературному конгресовi 1881 р.». Воно завершується такими словами: «Ми думаємо, що виконаємо свій обов’язок, нагадуючи цим повідомленням представникам літературного світу всіх цивілізованих націй, що (Емський. — Г. Ц.) указ, котрий вище навели, все ще в силі».

М. Павлик, який підписав цей документ вiд iмені українців Галичини, Буковини та Закарпаття, залишив на ньому такий напис: «Даю сю відозву, — написану Драгомановим, — із захованого в єго паперах екземпляра — тепер великої рідкости».

Через рік, тобто 1882 р., М. Драгоманов задекларував світові багатство, витонченість та гнучкість форм української мови, якою вправно скористався його послідовник й український письменник І. Франко як перекладач одного з найвизначніших явищ світової літератури — трагедії «Фауст» Й-В. Гете.

У повідомленні Михайла Драгоманова «Гете і Шекспір у перекладі українською мовою», яке для «Літературної України» підготував Густав Цвенґрош, мовиться: «Перекладачу Іванові Франку належить честь довести московським націоналістам, а разом з ними й усім великоруським літераторам, що українська мова в багатстві, витонченості та гнучкості форм не поступається жодній із сучасних літературних мов слов’янства і не така бідна, щоб нею важко було передати глибину філософської думки і відтворити високохудожні образи. Це — не мова тільки простолюддя, як запевняють московські неуки, а мова цілої нації, політична майбутність якої ще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку серед цивілізованих народів уже завойоване і не може бути зайняте ніким!»

Накинутий на українство непроминальний лінгвоцидний секретний Емський указ, що його тричі оприлюднив цивілізованим націям світу М. Драгоманов, запам’ятався багатьом людям. Так, у листі Р. Сембратовича від 17 січня 1899 р. з Відня до В. Гнатюка є прохання «видати напередодні літературної конференції мирової у Петербурзі маніфест з протестом проти утиску наших земляків, проти... війни царського уряду з борцями слова...»

«Драгоманові слова, що ми обрали для заголовка статті, вкарбувались у пам’ять не тільки 1. Франку, а й М. Павлику, — підкреслив Густав Цвенґрош. — Як головний редактор і видавець часопису «Народ», вони 1 лютого 1892 р. писали в замітці, що люди чужої національності в Україні можуть і не займатися розвоєм української справи. А далі додали й актуальні слова для наших днів: «Українці мають право домагатися від них (людей чужої національності в Україні. — І. Ф., М. П.) — не зниматися проти мови українського народу, не ставати обрусителями».

Історія людства, мабуть, не знає схожих прикладів такого неймовірного національного гніту, що його зазнавала Україна. «Ні одна книга українська не записана в список тих, що можна держати в сільських бібліотеках не для того, щоб вчитись по ній, а щоб тільки давати ученикам читати дома, або держати учителеві, як помiч, — оцінював ситуацію в Україні М. Драгоманов. — А мов на сміх міністерство похвалило і скрізь у школах є третє видання книги «Дещо про світ Божий» — тільки в перекладі «Свет Божий» — перевод с южнорусскаго», «а в виходячому в Києві на казенні гроші журналi Андріяшева «Друг народа» друкуються переклади з Шевченка, — з української мови на московську — для українців(!) і потім містяться також в «Книгу для чтения» в українських школах того ж Андріяшева».

«Особое совещание» у другій половині 1881 р. визнало за необхідне зберегти правила 1876 р. у силі, доповнивши їх такими вимогами:

«1) Пункт 2-й правил дополнить пояснением, что к числу изданий, которые дозволяются печатать на малороссийском наречии, прибавляются словари, под условием печатания их с соблюдением общерусского правописания или правописания, употребляющегося в Малороссии не позже XVIII в.;

2) Пункт 3-й разъяснить в том смысле, что драматические пьесы, сцены и куплеты на малороссийском наречии, дозволенные к представлению в прежнее время драматической цензурой, а равно и те, которые вновь будут дозволены Главным Управлением по делам печати, — могут быть исполняемы на сцене с особого каждый раз разрешения генерал-губернаторов, а в местностях, не подчиненным генерал-губернаторам, — с разрешения губернаторов, и что разрешение печатания на малороссийском наречии текстов к музыкальным нотам, при условии общепринятого русского правописания, представляется Главному управлению по делам печати;

3) Совершенно воспретить устройство специальных малорусских театров и формирование трупп для исполнения пьес и сцен исключительно на малороссийском наречии».

Заборону ввозити українські книжки з-за кордону у найрізкішій формі підтверджено 1894 р. Спеціальним циркуляром Головного Управління в справах друку 1895 р. було заборонено друкувати будь-які книжки і збірники українською мовою для дитячого читання, «хотя бы по существу содержания они и представлялись благонамеренными». Подану до цензури збірку дитячих оповідань заборонив цензор з допискою: «Написано очевидно для детей, но они должны учиться по русски. — Воспретить». На українській граматиці, підготовленій російською мовою, цензор написав резолюцію: «Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать». Ці приклади найяскравіше викривають основну мету репресій щодо українського слова. Його треба знищити «в целях государственных» — незалежно від змісту того, що буде тим словом вимовлятися, навіть і за найбільшої «благонамеренности» українського писання. Щоб не було «смуты» серед единого русского народа в едином неделимом государстве российском», українську мову треба задушити.

«Для нас, свідомих українців, є один українсько-руський народ. Україна австрійська і України російська однаково нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духи розірвати на два шмати не можна, як нічим не можна спинити дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були, — наголошувалося у рефераті «Братства тарасівців», який був прочитаний у Харкові під час шевченківських роковин 1893 р. — На підставі науки, так званої психофізіології, ми знаємо, що мова є однією з найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст національний, що мова — орган духу і виявник психології народної. Народ, що немає письменства рідною мовою, не є нацією».

«Шовіністична вседозволеність у Росії позбавила український народ «всякої можливості просвіти, поскільки існуючі школи займаються тільки обмосковленням дітей, що навчаються в них: література заборонена, мова вигнана звідусіль: iз церков, школи, офіційних і громадських установ, із суспільства; кожне українське слово, кожна зносина з Галичиною викликає поліцейську підозру, нагляд, а часто тюрму, висилання, голод внаслідок позбавлення права заробляти, — йшлося у зверненні «російських українців» до європейської демократії 1895 р. — Скільки б не говорили істинно ліберальні великороси про свою непричетність до того гніту, який зносить українська нація, все ж вони не можуть заперечувати, що відома частина їх преси стоїть за цей гніт і що уряд душить українців в ім’я великоросійської народности, що українська мова і література переслідуються в ім’я великоросійської мови і літератури, що нарешті українцю не дозволено бути українцем для того, щоб насильно зробити його великоросом».

Гіркий, неприємний висновок базувався на фактах, які незаперечно підтверджували, що політика «обрусения» провадилася послідовно, настирливо, безперервно, удар за ударом скеровуючи на одну точку — національного нівелювання українського народу. Починалося з мови, бо коли не розвивається рідна мова — не може розвиватися й національна думка. Виховання, зостаючись народним і національним, способами своєї діяльності мусить мати загальнолюдську, гуманістичну мету. Школа ж в Україні «стала ще більше москалізаторською, ніж була, — писав у 1896 р. Б. Грінченко. — Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних, або тільки їм місця пущено і так на тому місці сказано, що бодай би вже й нічого не казано!.. Якась нікчемна плутаниця, а часом таки й брехня. А замість історії вкраїнської скрiзь iсторiя московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрiзь хвали та гiмни земним божкам: Павлові, Миколi, Катерині, Петрові хвали Суворовим, Корниловим, Скобелевим і всій російській солдатчині! Тут усякі подвиги рабської вірності... Московська історія дається вкраїнському народові як його рідна, а потім — коротенька згадка про вкраїнський народ, як про якийсь додаток до московського».

Потужні оберти російщення заполонили всю Україну після Другої світової війни. Московські пропагандисти повсюдно закликали розвінчувати «націоналістичні пережитки минулого», підкреслювали «зростаючу роль російської мови», яка, мовляв, стала «другою рідною мовою» для неросіян. Найшвидшими, «стахановськими темпами» здійснювали «злиття мов і націй» в Україні. У 1958 р. в містах України в українських школах навчалося тільки 21% дітей (в 1926 р. — 97%). 
«...Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться до найбільших державних таємниць, — підкреслював І. Дзюба. — Але і ті школи, які називаються українськими, по суті ними не є. Досить побувати в будь-якій «українській» школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителі по-українському «соромляться» говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це — «показуха» і непотрібна театральність для цифри і «для іноземців».

Але найгірше те, що «українські» школи — і це вже стосується і міських, і сільських шкіл — зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та пов’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує все той самий дух вищості і «предпочтительности» російської культури та другорядності української як «довеска» до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України в масі своїй — цілковиті невігласи щодо української культури».

Ухвалений сесією Верховної Ради СРСР 24 грудня 1958 р. закон про «зв’язок школи з життям», який позбавив українську мову (в інших союзних республіках — їхні мови) права бути обов’язковою в школі, дістав підтвердження в Україні в законі «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» від 17 квітня 1959 року.

«Розвинутий соціалізм» створював усі матеріальні, соціальні, політичні, ідеологічні передумови для російщення. У серпні 1978 р. ЦК КПРС видав таємну постанову «Про дальше вдосконалення вивчення російської мови в союзних республіках». ЦК Компартії України схвалив московський документ і розробив свої таємні «Заходи по організації виконання постанови ЦК КПРС від 31 серпня 1978 р. «Про дальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».

Рада Міністрів УРСР у відповідь на постанову Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 р. № 835 «Про заходи по дальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» ухвалила 2 листопада 1978 року свою постанову «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови з загальноосвітній школі УРСР».

Зросійщені і збільшовичені українці, прихильники так званого «естественного слияния родственных и близких между собой славян», відкриті й замасковані вороги українства «натхненно і організовано» під керівництвом В. Щербицького і його «підручних» виконували таємну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. № 473 «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Через кільканадцять днів відповідну постанову ухвалили ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР. Додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови розробила колегія Міністерства освіти УРСР (29. 06. 1983 р. № 7/77).

Вороги Української держави добре розуміють, що «мова, випливаючи з непізнаних глибин людської природи, стає цементуючим ферментом нації, — зазначала Т. Панько. — З утратою поняття рідної мови люди втрачають психічну константу, моральні засади, зв’язок зі своїм родом», народом, нацією, не відчувають потреби у своїй державі. І нині антиукраїнські сили всіляко обмежують використання української мови, щоб надалі знекровлювати інтелектуальні судини нації, бо «мова для культури — те саме, що центральна нервова система для людини (С. Лем). Відмова від рідної мови навіть якоїсь частини народу не минає безкарно.

Тривала антиукраїнська політика кремлівських «братів» (читаймо — деспотів) та їхніх вірнопідданих васалів-малоросів призвела до того, що серед громадян України є, на жаль, чимало таких, які вважають себе освіченими інтелігентами, посідають високі крісла у законодавчій, виконавчій, судовій владі і навіть у науково-педагогічних інституціях, рвійно виступають по радіо, хизуються на телевізійних ток-шоу, працюють у засобах масової інформації, але їхні знання про українські духовні, моральні, соціальні, національні цінності, національні інтереси, національні цілі, про справжню, а не сфальшовану ворогами історію України дуже обмежені. Такі люди в юдаїзмі підпадають під визначення «вкрадені діти». В Україні «вкрадених дітей» чужою російською владою досить багато.

Академік НАПН України Георгій Філіпчук підрахував, що за останні 25 років Україна втратила понад 3 млн дітей. Це втрати не лише фізичні, а найстрашніше — національно-духовні. Лише у 21% українських вищих навчальних закладів студенти здобувають освіту державною мовою, а в майже 80% — мовою російською. Нинішні «вкрадені діти», на жаль, не розуміють, що бути наполовину вільним, наполовину рабом неможливо. У такій морально-психологічній ситуації надзвичайно важливо, щоб усі освітяни, масмедіа аргументовано, виважено, переконливо доносили до «вкрадених дітей» правду, що «українська мова — це той енергетичний вал, який захищає народ від виродження» (Катерина Мотрич), це синонім життя, код української душі, який єднає його з Богом.

Роздумуючи над Емським указом 1876 р., Іван Франко у праці «Сухий пень» наголошував, що «українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих, високих умом і серцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи іншими словами, що російська бюрократія невідродна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій».

Нині загострилася боротьба з путінсько-російською суспільністю та промосковською п’ятою колоною за незалежний, демократичний, правовий, соборний, самостійний розвій української України. Щоб здобути перемогу над нинішнім ворогом, потрібно також потужно спиратися на морально-духовний, інтелектуально-національний чинник — глибоко вивчати правдиву українську історію, усвідомити сутність поняття «русский мир» (російською), або «русскій мір» (українськими літерами), і не плутати поняття «руський мір» (український світ). «Русскій мір» походить від назви Російська імперія.

З викладеного вище матеріалу, сподіваюся, кожному зрозуміло, що ідеологія «русского міра» ґрунтується на шовінізмі, більшовизмі, нацизмі та рашизмі (новітньому московському імперському витворі). Кривава історія ідеології «русского міра» своїм корінням сягає у Московію. Московія як князівство з’явилася у 1277 році з дозволу золотоординського суверена і була звичайнісіньким улусом, підвладним династії Чингізидів. Уперше поселення Москва було зафіксовано лише у 1272 р. під час третього перепису населення у володіннях Золотої Орди (В. Білінський).

Московські князі уміло використовували владу татаро-монгольських ханів у своїх інтересах і досягали в цьому великих успіхів, хоча проводили відверту антизолотоординську політику. Але вміло їх приховували, присягалися ханам у вірності та відданості, всіляко їх задобрювали й за це здобували підтримку — ярлик на князювання, посади і щедрі подарунки. При цьому використовували різні методи: московські князі-васали охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь одружуватися з ханськими родичами або зі знатними дівицями з Орди. У відносинах з ординцями й зі своїми сусідами чинили відповідно до того, що для досягнення мети придатні будь-які засоби. У політиці вдавалися до брехні або напівправди, лицемірства, хитрощів, безпринципності, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, підступів, шантажу, вигадок, підступності тощо. Постулат «мета виправдовує засоби» був звичайним і буденним принципом усіх наступних поколінь московських царів, імператорів, політиків аж до новітнього часу (Г. Півторак). Усі ці засоби у політиці використовує нині Путін і його кліка не лише стосовно України, а й у європейському і світовому контекстах. Ефект ілюзії правди переповнює московську та проросійську маніпулятивну пропаганду «русского міра».

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка.