Цей заклад загартував характери сотень відомих людей. Серед них — Олег Бондарчук, державний діяч і правник, депутат Верховної Ради України сьомого скликання, а також Євген Концевич, якого називають лицарем нескореного духу. Ще в юності після травми хлопець залишився прикутим до інвалідного візка, але це не завадило йому боротися за незалежну Україну, стати членом Спілки письменників. Тут навчалися Вадим Крищенко, відомий поет-пісняр, народний артист України та Олег Пінчук — видатний український скульптор, а ще — десятки науковців, підприємців, митців, політиків.

Насправді історія гімназії ще давніша. Як свідчать архівні документи, на цьому місці, в центрі Житомира по вулиці Гоголівській, 10 (нині — Лятошинського, 14), в 1912 році відкрили Волинське духовне училище, де готували вчителів для церковнопарафіяльних шкіл. Згодом заклад перейменували в Житомирську учительську семінарію.

Після встановлення радянської влади всі навчальні заклади, крім вищих, звели до єдиного типу — трудової школи. В Житомирі таких тоді було 7, серед них — і нинішня гімназія № 23. Її офіційно відкрили в жовтні 1920-го. Отже, перший випускний дзвінок, що свідчив про завершення навчального року, пролунав навесні 1921-го.

Нелегкий шлях пройшла за весь цей час школа-гімназія — власне, як і вся наша країна.

З 1924 року за школою закріпили як підшефні приміські села — Крошню та Сінгури. Тож після уроків, увечері, діти часто мусили виступати з концертом у сільському клубі або давати якусь виставу, а наступного дня працювати в полі: вибирати картоплю або чистити буряки.

Довелося пережити й Голодомор та репресії. В 1933-му було звільнено і засуджено до розстрілу вчителя Олександра Косенка — брата відомого українського композитора і музиканта Віктора Косенка. В 1937-му до десяти років таборів засудили директора школи Нестора Тинного — за те, що в 1917—1920 рр. разом із отаманами Соколовськими воював за незалежну Україну проти радянських військ. За те саме потерпів і вчитель Федір Матківський, і ще багато хто.

А потім спалахнула Друга світова, пішли на фронт і вчителі, й учні. Випускник Юрій Глібко (в цій же школі вчителював і його батько) за бойові подвиги був удостоєний найвищого тоді звання — Героя Радянського Союзу. Безсмертною славою вкрив себе й інший учень — Михайло Очерет, який зупинив колону фашистських танків, що йшли у наступ, і загинув. Його іменем названо гуманітарну гімназію № 23.

Після війни приміщення школи довелося майже повністю відбудовувати — його зруйнували артилерійські обстріли. За це взялися батьки, вчителі та старшокласники.

Ще з довоєнних років заклад завжди був серед перших і в місті, і в області завдяки активній праці педагогів та старанності учнів. На той час він був одним із небагатьох навчальних закладів обласного центру, де викладали українською мовою. Тут завжди жили наша культура, традиції та український дух. Тому до 23-ї школи намагалися віддати своїх дітей житомирські літератори та артисти, інтелігенція, свідомі чиновники та керівники багатьох установ.

Тут одними з перших опановували педагогічні новації, брали нові висоти. Із 60-х років з другого класу почали посилено вивчати англійську мову. А з 1995-го в закладі відкрили ліцейний клас для підготовки медсестер (з 8-го класу викладали не тільки обов’язкові шкільні, а й медичні дисципліни).

З 2007 року в гімназії № 23 почали опановувати польську мову як другу іноземну. Договір про партнерство гімназія уклала з Варшавським інститутом національної пам’яті та Сілезьким університетом Республіки Польща, з двома школами в Плоцьку (РП), а також зі школами в Швеції, Індії, Туреччині.

В останні 10 років Житомирська гімназія № 23 впевнено тримається на рівні найкращих навчальних закладів України. До того, щоб школа, а потім — гімназія надавала своїм учням високий рівень знань, виховувала їх свідомими, активними громадянами, докладав зусиль і старання весь педагогічний колектив. Починаючи від першого директора Єлисея Гловачевського, котрий, закінчивши Петербурзький університет, керував школою з 1920-го по 1924-й, і до нинішнього, Ігоря Баранова, який став директором у 2019-му.

Серед педагогів чи не найбільше згадують у книжці Нестора Думанського, котрий викладав українську мову з 1956 року. Навіть у жорстокі часи, коли радянська ідеологія нав’язувала нам відчуття «молодшого брата», Нестор Тимофійович навчав молодь бути патріотами. Коли почала пробуджуватися національна свідомість, Думанський став активістом Народного руху України, організатором Житомирського товариства української мови імені Шевченка, разом із вчителями Дмитром Шилюком та Василем Шереметом долучився до створення в школі етнографічного музею. Його учні першими почали піднімати синьо-жовтий прапор, брали участь у київській студентській Революції на граніті.

У виданні названо поіменно всіх випускників, котрі отримали срібні та золоті медалі починаючи з 1952 року. 29 випускників, здобувши вищу освіту, повернулися викладати в рідну школу.

Авторами книжки є Геннадій Махорін — кандидат історичних наук, доцент Поліського національного університету, Анатолій Дідківський — кандидат філософських наук, методист гімназії № 23 (саме він виступив ініціатором її написання) та Дмитро Шилюк — вчитель історії цього ж закладу. Автори обіцяють започаткувати цикл видань про школу. «Для наступного вже й назву придумали, — розповідає Дмитро Шилюк. — «Нашого цвіту — по всьому світу», адже багато випускників працюють за кордоном — від Японії до Швеції, від Англії до Австралії».

Фото Оксани ЛУК’ЯНЕНКО.