У Черкасах залишилися в живих усього восьмеро ветеранів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій, які у грудні 1943-го визволяли наддніпрянське місто від німецько-фашистських загарбників. Серед них і подружжя — Василь Юхимович та Марія Григорівна Озерани (на знімку).

Про фронтове подружжя Василя Юхимовича та Марію Григорівну кажуть, що вони прожили життя у мирі і злагоді не лише між собою, а й у згоді із власною совістю. Нікого ніколи вони не образили, не покривили душею. Навпаки, приходили на допомогу людям у біді і в смутку. Завжди були поруч з друзями у хвилини радості.

Чотирнадцяте грудня для подружньої пари — особлива дата. Цього дня 1943 року їх рідні Черкаси було визволено від німецьких окупантів. А ще — закохані вісімнадцятирічні наречені Василь Озеран та Маруся Воронова стали чоловіком і дружиною.

...Зустрілися вони в окупованому фашистами місті 1942-го й відтоді ніколи надовго не розлучалися. В обох за плечима вже була підпільна робота. Василь діяв у підпільній організації Черкаського технікуму механізації та електрифікації сільського господарства.

— У нашому технікумі, — розповідає ветеран, — було багато тракторів, різної техніки, майстерні, гаражі. Тому німці перетворили навчальний заклад на машинно-тракторну станцію. У цій МТС мені довелося бути трактористом. Але ми з хлопцями німцям не допомагали. 

Хоч це й не була передова лінія фронту, але небезпека викриття чигала щохвилини. Виявивши шкідництво, німці жорстоко розправилися з підпільниками. На подвір’ї МТС спорудили шибеницю і стратили одного з шоферів та механіка. Ця смерть боляче вразила Василя та його друзів, однак не залякала. 

Якось під час роботи у лісі до Озерана підійшов літній чоловік, довго розпитував і наприкінці розмови запропонував зібрати надійну патріотичну молодь і йти в ліс, до партизанів. Незабаром один із друзів познайомив Василя із сусідською дівчиною Марусею Вороновою. Її краса, скромність і щирість одразу підкорили юначу душу.

— Це було кохання з першого погляду, — посміхається молодим своїм літам Марія Григорівна. — Ми ніби серцем відчули, що створені одне для одного. Ні війна, ні небезпека, ні злигодні — ніщо нам не було страшним.

Василь дізнався, що і його Маруся брала участь у підпільній діяльності. Щоб не потрапити до Німеччини на примусові роботи, вона зімітувала собі екзему, від якої довелося згодом лікуватися у шпиталі. Зате там, у лікарні, дівчина навчилася надавати першу медичну допомогу, робити перев’язки, уколи, що стало у пригоді в партизанському загоні.

До лісу перебрались, коли для Василя перебування в Черкасах стало особливо небезпечним. Знайшлися донощики, які сповістили окупаційну владу про підпільну організацію, і над її членами почалися розправи. Тож разом з Марусею пішли до партизанів. У загоні юну закохану пару одразу полюбили. Там, у лісі, наречені й побралися.

— У листопаді 1943 року, — продовжує розповідь Василь Юхимович, — регулярні війська Червоної Армії підійшли до Дніпра з лівого берега. Понад дві тисячі черкаських і канівських партизанів отримали команду об’єднатися, щоб допомогти форсувати Дніпро в районі Черкас і визволити місто.

Головним завданням партизанів було будь-що утримати плацдарм поблизу села Свидівок, щоб забезпечити переправу наших військ. У запеклих боях, що тривали за кожен метр придніпровського берега, загинула не одна сотня партизанів. Василя Озерана було поранено, Марусю контужено. Попри це, вони не покинули плацдарм, а залишились у лавах його оборонців.

Тільки 13 листопада почалася переправа 254-ї дивізії. Бої не вщухали ні вдень, ні вночі. Місто штурмували чотири рази. І чотири рази до зубів озброєний ворог відкидав підрозділи Червоної Армії назад. Лише за місяць запеклих сутичок, 14 грудня, 254-та дивізія остаточно вибила ворога із Черкас і відкрила дорогу на захід.

У 1944-му дев’ятнадцятирічного Василя призвали до лав Червоної Армії. Марія оформилась у військову частину вільнонайманою. Вона була поруч з чоловіком аж до переможного 1945-го. Виходжувала Василя після поранень, чергувала у шпиталях, доглядала за його бойовими побратимами.

Після війни Василь Юхимович працював у таксомоторному парку, Марія Григорівна — в торгівлі. Їхня затишна оселя завжди була відкрита для товаришів по роботі, друзів, добрих знайомих. До них тягнулася молодь, щоб почути мудре слово та підтримку.

— Батьки для нас, дітей, завжди були моральним прикладом, — ділиться донька Василя Юхимовича та Марії Григорівни Наталія. — Вони прожили нелегке життя, однак ніколи на це не нарікали. Тяжко пережили втрату обох синів, моїх братів. Ці випробування долі зустріли з великою мужністю.

Сьогодні Василю Юхимовичу та Марії Григорівні по 88 років. Чотирнадцятого грудня ветерани відзначатимуть 70-річчя визволення Черкас і своє друге діамантове весілля. Сімдесят років тому, у партизанському лісі, вони, юні, присягнули одне одному завжди бути разом, у печалі і в радості. Красу своєї вірності вони пронесли через життя. Прийдуть привітати славне подружжя родичі, сусіди, представники влади. А головне — улюблені п’ятеро онуків та четверо правнуків.

— Життя триває, — кажуть ветерани. — Рід Озеранів продовжується.

Наталія БОРИСЮК, Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаси.

Фото Наталії БОРИСЮК.