Її охайна оселя на Піонерській вулиці у Звенигородці не буває замкнена. Легко відчиняєш хвіртку і потрапляєш у чистенький зелений дворик, де тріпочуть на вітрі щойно випрані білосніжні простирадла. І розкішний доглянутий персиковий кіт не тікає від гостей, а ніби запрошує нас до світлиці, господиня якої не може вийти за поріг.

Після вчорашніх поневірянь по різних районних інстанціях Надія Василівна — в ліжку. Не змовкають телефони і працює телевізор, а в барвистій клітці кумедно бавиться люстерком яскравий папужка Яша. Його подарували друзі. Інвалідний візок чекає на неї в коридорі, як і безліч нагальних справ. За вікном відлітає у вирій 56-й листопад Надії. І вона вдячна батькам, які нарекли її ім’ям, що не дає впадати у відчай і коритися долі. Хоча й досі гірчить у спогадах післявоєнне дитинство, тавроване тяжким діагнозом лікарів: дитячий церебральний параліч.

Дівчинку на милицях відправили вчитися у спеціалізований інтернат на Житомирщині. Лише у двадцять два роки вона повернулася додому, у Звенигородку, влаштовувати своє доросле життя. На місцевому виробничо-навчальному підприємстві Українського товариства сліпих відпрацювала 26 років.

Поки були живі батьки, не відчувала самотності. Надіїн тато, у минулому армійський старшина, завжди вимагав від доньки та її брата ладу та чистоти в оселі, щоб усе було, як у людей. І вони ніколи його не підводили. Мама вірила, що Надя, хоч і має проблеми зі здоров’ям, не пропаде. Не такий характер. Завжди доб’ється свого, бо вміє говорити з людьми, переконувати їх і здатна владнати будь-яку справу.

У 2007-му, коли через кілька років по смерті батька Надія поховала й матір, вона таки відчула гіркий присмак самотності.

Та все ж не такою вродилася, щоб похилити голову, скоритися долі. Ще юнкою, маючи дзвінкий мелодійний голос і гарно володіючи рідною мовою, мріяла стати телефоністкою. І ось тепер її вміння і природний дар знадобилися. Надія Василівна зробила телефонний зв’язок найголовнішим інструментом у своїй громадській діяльності. Майже щодня вона «виходить в ефір», щоб поспілкуватися з такими, як сама, вирішити їх проблеми з районним та міським начальством.

Незабаром два роки, як Надія Дяченко очолює у Звенигородці осередок «Союзу організацій інвалідів України». Причому допомагає вона людям з обмеженими можливостями не лише свого району, а й сусіднього міста Ватутіного. 

Навколо ініціативної, енергійної Надії Василівни згуртувалися небайдужі, котрі також мають проблеми зі здоров’ям, однак не занепали духом, а працюють у міру своїх сил, підтримують інших. 

Це її заступник Лариса Різник, Парасковія Гегельська, Микола Агеєв, Любов Гладенко. Багато допомагає Надії Василівні і її чоловік, Василь Задорожний.

Людина на візку має жити як усі

 Надія Дяченко глибоко у цьому переконана. Щоб здійснити свою мрію і прагнення сотень інвалідів мешкати у зручному середовищі, керівник громадської організації розробила свій, місцевий, план дій. Найпершим пунктом записала вимогу до влади забезпечити людям з обмеженими фізичними можливостями вільний доступ до всіх життєво необхідних об’єктів. Виконати його, як переконалася лідер осередку, виявилося не так просто. Чиновницька байдужість — мов холодна скеля, її одразу не здолаєш.

— У європейських країнах, — каже Надія Дяченко, — і на дві сходинки встановлюють зручний пандус. А в нас немає під’їздів для інвалідів-колясочників навіть до поліклінік, до районної лікарні! Що вже говорити про різні державні установи, соціально-культурні заклади. Де й спробували щось зробити — то лише про людське око. Там візок не стає на вузькі рейки, а он там двері на пандус відчиняються...

Задоволені інваліди лише щойно збудованим пандусом біля районного центру поштових послуг: і просторий, і достатньо похилий. На його спорудження Надія Василівна особисто випросила два мішки цементу у будівельному супермаркеті «Август», за що вдячна його власниці Любові Гутник.

Інші звенигородські підприємці також часто йдуть назустріч інвалідам. Адміністрації супермаркетів АТБ та «Асорті», приватні підприємці Любов Яневська, Любов Кудінова, власники магазинів «Глобус», «Квіти», «Подарунки» Олександр Токовий, Галина Лазаренко, Людмила Єсманська виступають спонсорами їхніх заходів. А приватний таксист Василь Голега, співчутлива, шляхетна людина, безплатно підвозить інвалідів.

Мов одна сім’я

Цьогоріч усі разом дружно відзначили День матері. Торік у райцентрі успішно пройшов художньо-мистецький фестиваль людей з обмеженими фізичними можливостями. Тісні творчі зв’язки налагодила Надія Дяченко з директором Шевченківської школи-інтернату для обдарованих дітей Ліною Терещенко. Вихованці цього навчального закладу радують інвалідів своїми концертами. Вдячна Надія Василівна і депутату обласної ради Олексію Озірному за подарунки і вітання інвалідам до Восьмого березня та Великодня.

Керівник обласного осередку «Союзу організацій інвалідів України» Лідія Чаплюк розповідає:

— Звенигородський район — єдиний, де не діяла наша організація. Надія Василівна за свої кошти зареєструвала осередок. Минуло небагато часу, і ми побачили, що в цієї сильної духом жінки є здібності керівника. Вона щиро переймається проблемами інвалідів. Їй часто вдається знайти спільну мову з владою і вирішити найболючіші проблеми організації. Торік за активну діяльність ми нагородили Надію Дяченко Почесною грамотою обласної організації союзу інвалідів. Стараємося підтримувати по можливості всі добрі починання звенигородчан. 

От якби чиновник був інвалідом...

На жаль, не завжди знаходимо розуміння соціальних служб. На мою думку, 

серед соціальних працівників має бути певний відсоток неповносправних. Тоді б ми краще розуміли один одного, 

в нашій країні сповна виконувалися б вимоги конвенції захисту прав інвалідів і життя людей з вадами здоров’я не було б таким обділеним.

На численних семінарах інваліди Звенигородського району порушують питання про оздоровлення та посильне працевлаштування. На жаль, підприємства, що мають надавати робоче місце інвалідам, не виконують цих приписів. У районній програмі «Турбота» коштів для колясочників не передбачено. Не мають вони і свого приміщення, де б могли збиратися для спілкування, проводити різноманітні заходи. Не один рік добивається Надія Василівна встановлення озвучених світлофорів для інвалідів по зору. Мріє вона також, щоб машину районного територіального центру соціальної допомоги нарешті відремонтували і щоб транспортний засіб служив для потреб інвалідів.

Щодень їй телефонують колясочники, які потрапили у біду. Й Надія Василівна набирає ту чи іншу інстанцію, щоб втрутитися у ситуацію, допомогти недужому. Часом від неї відмахуються, а буває, наражається на брутальність, відвертий спротив. Та вона не ображається. Якби ж то ці люди хоч раз прочитали палкі рядки стражденної Лесі Українки! «Коли дихнути вже не можеш, — писала тяжко хвора поетеса, — коли тобі так гірко, коли хочеш, аби тобі хоч на хвилю вільніше було, знайди когось, кому ще тяжче, і ходи коло нього, тобі полегшає...»

Аби ж вони, здорові люди, хоч раз замислилися над життям тих, хто обділений долею. Хто щодня терпить біль, бореться з недугою і розпачем. Хто просить Бога про полегшення своїх страждань. Тоді б, напевне, стали добрішими, чуйнішими, милосерднішими. Зрозуміли б душу інваліда.

Надія Василівна вірить, сподівається, що саме так і буде.

Раїса БІЛЕЦЬКА, Лідія ТИТАРЕНКО.

Фото Раїси Білецької.

Голова звенигородського осередку Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України» Надія Дяченко.