У Греції така практика називалась парресія — вільна мова, небезпечне висловлювання правди, які могли мати наслідком вигнання чи навіть смерть оратора (про це йдеться у його книжці «Речь и истина. Лекции о паррессии (1982—1983). — М.: Издательский дом «Дело», 2020). Як приклад парресіастів Фуко назвав Сократа та Діогена. Правдивість їх висловлювань забезпечувалась тим ризиком, який брали на себе промовці.
У наш час багато політиків, громадських діячів та журналістів також, на перший погляд, підпадають під категорію парресіастів. Однак питання у тому, що правда, скажімо, Діогена опиралась не лише на його готовність з ризиком для себе конфліктувати з владою, а й на силу особистості та великий людський престиж, що дозволяло йому виступати всупереч загальноприйнятим тоді нормам поведінки. Отже, для сповідування саме незалежної і чесної позиції треба бути помітною і сильною духом людиною.
Українське «поле» у цьому плані не раз переоране і закатковане. Тож коли говорити про сучасну політичну еліту, то для її характеристики здебільшого підходять розмірковування з роману С. Дангулова «Кузнецкий мост» (М.: ТЕРРА — Книжный клуб, 2005): «... масштабні постаті не виникають на світі поза межами масштабних подій... Якщо подія на зламі, стрімко дрібніють і люди, які до неї причетні, чи не так? Є в образах цих людей щось від упосліджених з багатодітних родин — те, що нашкрябала природа на самісінькому денці, що зліпила із залишкових матеріалів, більше не витвориш!...»
***
Нинішнє населення України все ще переважно родом з ХХ століття. Йому багато чого довелось побачити і пережити. У тому числі страхітливого та несправедливого. Але те, що відбувається в останні роки, є набагато несправедливішим, цинічним і потворним. Тому морально й матеріально для пересічної людини нині значно важче й болісніше. Хоча б вже тому, що всі все бачать і розуміють. Адже і світ дещо пізнали й більшу можливість доступу до інформації отримали. Перехід значною мірою нашого життя в онлайн не дозволяє владі повністю контролювати комунікації й організовувати політичні мобілізації в своїх інтересах. Навіть за майстерної експлуатації суспільного невдоволення попередніми елітами, вмілого утримування уваги мейстримних ЗМІ, намагання загнуздати власників телеканалів за допомогою так званого антиолігархічного закону, роздмухування одвічного зведення рахунків між представниками старої і нової влади.
Старовладні діячі зростали в умовах, де високо цінувались школа й компетентність, розуміння свого місця в державній системі, людських і суспільних проблем. Зрештою, відповідальність та професійний досвід. Їх залишки на середньому і нижчих рівнях управління забезпечують утримання інституціональної пам’яті, державного механізму у більш-менш працюючому стані, а державу — від завалення.
Не обтяжені знаннями, відчуттям країни і елементарними навичками державного керування, новоявлені політики отримали владу не завдяки, а всупереч об’єктивним державним і суспільним потребам. Їх ідейний та професійний багаж, точніше, його відсутність, ніяк не були відмичкою для посад. Такі «дріб’язкові» прогалини вони заповнюють неформальними інструментаріями відправлення влади. На першому місці серед них — ставка виключно на своїх, махровий непотизм та показове покарання «відступників» для утримання кругової поруки замість єдності. Незважаючи на неготовність до державної роботи і відсутність елементарних уявлень про країну, вони навдивовиж утримують домінування, хоча й втрачають суспільну підтримку.
За стабільних умов і працюючої політичної системи ці та інші привнесені реалії не мали б відчутного негативного виміру. Хоча за великим рахунком мало що змінилося: країна продовжує залишатися у старій системі координат, перерозподілу сфер впливу, закулісних домовленостей і апробованих схем. Змінився головним чином фон, на якому пробігає наше життя. Схоже, що в Україні, як у Росії, протягом років змінюється все і не міняється нічого.
Світ тікає від нас, а ми продовжуємо грузнути у «сипучих пісках», гарячково шукаємо і не знаходимо бодай якісь опори. Зокрема, й тому, що основна енергія витрачається на битву між «ретроградами» і «молодими бунтівниками», яка хіба що нагадує змагання хвороби Альцгеймера із синдромом дефіциту елементарних навичок. Для попередньої влади молотком і гайковим ключем слугували установки, які мало хто наважувався відкрито піддавати принциповим запереченням. Та й інформація для суспільного вжитку раніше була більш-менш контрольована. Сьогодні запроваджуються нові принципи впливу на ЗМІ та контролю за соціальними мережами — незручні просто блокуються і закриваються під ритуальне заклинання про відданість свободі слова й демократії загалом.
У такий спосіб виявляється намагання контролювати цінності, які люди починають створювати у своїх головах. Але робити це дедалі стає набагато складніше, ніж полювати за лайками та незручними засобами масової інформації, включаючи соціальні мережі. Особливо з урахуванням того моменту, що сьогодні стираються межі між публічною і приватною сферами.
Нова влада, як і попередня, виявилась абсолютно неготовою до етики прозорості, запиту на реалізацію людського «права знати». І несамовито прагне, щоб воно розповсюджувалось лише на попередників. Розраховувати, що скандали, пов’язані з «однодумцями», забудуться чи розсмокчуться принаймні наївно. Судячи з останніх інформаційних викидів, вони будуть лише наростати, виходити на найвищі владні щаблі. Що унеможливлюватиме реалізацію принципу Макіавеллі: для збереження цілого, потрібно відрізати, відрізати й відрізати уражені частини владного тіла, оскільки «виходитимуть» на себе. Спроби ж переключити суспільну увагу на гучні кримінальні справи та нові порції санкцій відносно «недругів», навіть за наявності обґрунтованих підстав для них, для чого в принципі існує суд, сприйматимуться як намагання «купити собі індульгенцію». Окрім всього іншого, неминуче виникне явище «неприйнятого дзвінка» — звужуватиметься коло охочих реагувати на голоси з Печерських пагорбів.
Окреме питання: як, хто і за якими критеріями добирає осіб для санкцій, зважаючи на «виявлені помилки». Уже подейкують, що санкції добре продаються, хоча в це важко віриться. Ще один момент: рано чи пізно підсанкційні особи вичерпаються, а когось за такої запровадженої системи потрібно буде продовжувати «з’їдати». Кого? Наслідувати процеси 20—30-х років минулого століття?
Зневага, побутове хамство і цинізм, як приватна поведінка, й раніше мали місце у — комуналці, транспорті, чергах... але не в публічній сфері. Принаймні, не в таких обсягах і не настільки зухвало. Схоже, що провідники народу, які ніколи не «страждали» від «нападу» доброчесності, сьогодні швидкими темпами втрачають контроль над своєю поведінкою, демонструючи у такий спосіб свою справжню сутність і свій внутрішній зміст.
Вони своєрідно навіть здібні та начебто сповнені благородних намірів, але в багатьох з них начисто відсутні не лише мінімально необхідний практичний досвід, а й моральні гальма. Звідси й «фонтан» самовпевненості у своїй святості й непогрішимості, небажання помічати, що продуковані імпровізації та хаотичні дії з демонтажу того, що було, й намагання «годувати» народ мріями, принижують країну та викликають дедалі більше здивування й розчарування зарубіжних партнерів України. Усе це схоже на якусь відчайдушну гру в «Титанік» двірнею, яка захопила капітанський місток. Ось чому як слабку втіху можна сприймати твердження, що ЄС бачить в останні місяці прискорення зближення з Україною. «ЄС розчарований застоєм реформ в Україні. Президент Зеленський розчарований відсутністю вступу в ЄС», — так оцінює швейцарське видання Neue Zurcher Zeitung (13.10.2021 р.) результати останнього саміту Україна — ЄС. Хоча, за оцінками Брюсселя, обсяг допомоги Україні з 2014 року сягає майже 15 млрд євро. І Європейський Союз все ще сподівається стабілізувати свого «стратегічного партнера» у політичному плані й тісніше прив’язати його до Заходу.
На початковому етапі складалось враження, що український президент по-своєму випередив час, йдучи на конструктивні ризики, переступив навіть самого себе у прагненні визначити для України роль, вищу за її параметри, але невдовзі зупинився, наразившись у винайдені ним формули, тоді як уже час почав тікати від нього. Зруйнувавши старі форми, невдовзі почав продукувати нові проблеми. У підсумку він та його команда проґавили момент, коли після романтично-медового періоду настала черга показувати практичні результати. Через це дедалі виразнішої очевидності набуває той факт, що вони хворіють на ту саму хворобу, що й розкритиковані ними вщент попередники. Урядові «здобутки» з 2019-го і прогнози на 2022 рік є непереконливими та суперечливими. У бюджет закладаються неправдоподібні показники, для яких чи не єдиним обґрунтуванням є, очевидно, бажання в них повірити. Заяви дедалі більше мають вигляд як продовження популізму обіцянок, які за визначенням неможливо виконати.
Зрозуміло, що будь-яка влада повинна постійно демонструвати свою легітимність. Питання лише в тому — у який спосіб? Нині це відбувається з допомогою заперечення всього попереднього життя і різного роду комбінацій, міфічних проектів і утопічних обіцянок, демонстрації конструктивної «нахабності». Без будь-якої гарантії отримання на виході відчутної «доданої вартості», але з очевидним зникненням людини і людського з українського дискурсивного репертуару. Не думаю, що за таких підходів ця влада тривалий час зможе домінувати на продукованих нею символах й утримувати за собою клієнтелу — українського виборця. Це щось з історії стародавнього Риму, а на дворі, треба нагадати, ХХI століття. Та й повчання Макіавеллі ще ніхто не скасовував: «Посполиті люди, які завдяки фортуні стають державцями, підносяться легко, але утримуються при владі на превелику силу. На шляху для них нема труднощів, вони летять мов на крилах, але всі перешкоди з’являються, коли вони вже досягли мети».
Старше покоління й так «розплачується» за радянське минуле. Тож навіщо його «дітям» на усіх перехрестях кричати: лише з нас розпочалося життя в Україні. Заявки на радикальний розрив з минулим та створення небаченої досі нової якості — це щось із революційної радянської практики. Проте зараз важко прогнозувати наскільки вистачить суспільного терпіння на таке вправляння над країною свіжих, але дещо вже запраних облич, які при цьому нетактовні й неосвічені при наявності багатьох дипломів і знання мов, але неперевершені в одному — у своїй безцеремонності й самовпевненості. Хоча б вже тому, що наш народ дивним чином переважно уміє творити кумирів та звалювати авторитетів, дотримуючись принципу: не так важливо, хто переможе, але бажано виштовхати того, хто є. І водночас жити побоюваннями втрати досягнутого на даний момент. Заради хиткого добробуту й спокою відмовлятися від свободи політичного вибору, дистанціюватися від держави, як від чогось ворожого і чужого.
Утім, культ державності, а заодно і фетишизації влади, для нас далеко не усталені явища. Зате на відміну, скажімо, від США, де рабами були «чужі», ми все ще слухняно сприймаємо закріпачення нас «своїми» і все ще готові бути «кріпаками». Таке угодовство періодично переривається заколотами, повстаннями та руїнами, щоб невдовзі все повернулося на круги свої. Гадаю, що переважній більшості наших громадян менш за все хочеться ще якогось вибуху, який у разі успіху його організатори почнуть називати революцією. Водночас збільшується коло тих, які задумуються: що перспективніше — змінювати лідерів чи змінити форму державного устрою. Моя відповідь така: за нинішнього рівня політичної культури будь-який президент, за будь-якої форми правління підганятиме все під себе. Хоча докорінна реконструкція системи влади в Україні є вкрай необхідною.
На фоні такої суспільної аморальності вже звичним видається те, що так звана українська опозиція не має виразного власного «репертуару», переважно задкує за порядком, який визначає влада. Здавалося б навпаки: від нинішньої ситуації опозиція має лише міцнішати. Бо вже сам факт демонстрації владою намагань закручувати гайки, у тому числі з допомогою правоохоронних органів, позасудових заходів та спроб поставити під свій контроль судову систему, вказує на те, що вона далеко не впевнена в собі. Так ні! Опозиція боїться влади ще більше, критикує так, щоб не зачепити її за «живе», прагне знайти спільну мову з нею для захисту власних корпоративно-партійних інтересів, зрештою, сама від цієї влади хоче «хлібних» посад. Вона як безрозмірна шкарпетка підходить під будь-яку керівну ногу.
Особливість нинішньої державної лінії полягає у зацикленості на ворогах України — наявних і уявних, зовнішніх і внутрішніх. «Демонстрації» оборони від них. Тоді як, за оцінками Карла фон Клаузевіца, той, хто обороняється, є небезпечнішим за того, хто нападає: останній прагне отримати перемогу і встановити мир. Тому, хто обороняється, мир не потрібен. Йому набагато важливіше постійно нагнітати психоз і тримати суспільство у стані мобілізації.
Як тут не згадати розмірковування німецького філософа Теодора Арнольдо: чим вище піднімається той, хто володарює, тим повніше усвідомлює, що опинився на цьому місці не через особисті якості, а завдячуючи випадковому збігові обставин. Зазвичай оточення навіює йому про геніальність і сам він починає вважати себе ледь не за месію, хоча у глибині душі його продовжують мучити сумніви. Тоді пошук ворогів та мислення в категоріях надзвичайного вибору — просто спосіб переконати себе у «доленосності» та пригасити у такий спосіб когнітивний дисонанс.
Що ж, якщо людина вірить в існування відьом, то вона відповідно й готова до їх переслідувань. І якщо є вороги зовнішні, то обов’язково треба шукати ворогів внутрішніх. Їх шукають і знаходять. Звідси, застерігають вчені, — недалеко до агресії, яка може перерости в насилля, звикання до болю іншого і, навіть, отримання певного задоволення від цього, сприйняття його за буденність.
***
Світ переживає небачені досі виклики, «одну з найпохмуріших сторінок в історії людства: свого роду епоху Пітьми, повну протилежність епосі Просвітництва» (Le Monde — 27 серпня 2021 р.), що, звісно, потребує енергійних превентивних реагувань, переустрою усталених порядків, вибудови нових демократичних систем, уникнення пасток нерівності, утримання балансів між глобальним і національним. Не в останню чергу на фоні непоодиноких тверджень, що у світі, який втратив залишки передбачуваності, не варто й намагатися щось прогнозувати.
Ми ж традиційно, але вже з більшою помпезністю, продовжуємо човгати цивілізаційними узбіччями. Намагаємося привернути до себе міжнародну увагу гучними заявами про нашу «зухвалість», що межують з повчаннями світових лідерів, при одночасному жебракуванні перед ними й покірному слідуванні рекомендаціям, точніше кажучи — вимогам, своїх «патронів».
Однією з найчутливіших з них у такій тужливій безвиході є зобов’язання забезпечити в Україні «свободу купівлі-продажу землі». Зверніть увагу: не ефективної організації сільськогосподарського виробництва, а саме купівлі-продажу з протискуванням такого права для іноземних компаній та громадян. А заодно з випромінюванням радості від того, що гектар українських чорноземів підростає в ціні — майже до 1,5 тис. доларів. Замість того, щоб думати про землю, принаймні, як про засіб виробництва, а не як про об’єкт просто спекулятивної торгівлі нею. У цьому ж ряду згода на вивезення лісу-кругляку з України в обмін на позику від ЄС в 600 млн євро.
Внаслідок таких та інших, з дозволу сказати, реформацій конструкція України стає дедалі вразливішою. Розуміння її національного суверенітету мало відповідає новим реаліям в умовах глобалізації і водночас спроб замикання, «відгороджування» держав при одночасній тенденції до відновлення поділу світу на сфери впливу.
Як відомо, останню угоду про розподіл сфер впливу було підписано в Ялті у 1945 році. Вона, на думку низки експертів, виявилася успішною в сенсі підтримання півстоліття миру в Європі, у тому числі й завдячуючи збереженню Сполученими Штатами «приблизного» ядерного паритету з Радянським Союзом в роки холодної війни. Вони вважають, що й сьогодні глобальне порозуміння між США, Росією і Китаєм може мати такий же успіх для миру. Для цього потрібно, щоб Сполучені Штати зберігали «за собою найбільшу сферу впливу, включаючи всю західну півкулю, Західну Європу, Японію, Австралію та Нову Зеландію... Сфера впливу Росії включатиме колишні радянські республіки, Сербію, Іран, Ірак, Сирію та Лівію. Сфера впливу Китаю може складатись з Північної Кореї, Тайваню, Південно-Китайського моря, Пакистану, Афганістану, чотирьох «марксистських» країн у Південно-Східній Азії та півдюжини африканських країн, які нині очолюють псевдокомуністичні диктатори» (Див.: Девід Пайн. Щоб вистояти проти Росії й Китаю, США повинні піти на поділ «сфер впливу» // The National Interest. — 2021. — 11 жовтня).
Це змушує нас згадати стару концепцію, народжену під пером Джорджа Орвелла 19 жовтня 1945 року. Вона називалася «рівновагою страху». І звернути увагу на те, що такого роду пропозиції «висять», що називається у повітрі, та аргументуються неможливістю знайти ефективні відповіді на глобальні виклики на рівні суверенних держав. Не випадково подібні кроки на міжнародній арені здійснювались після двох світових війн, повторення яких, схоже, ніхто не прагне. Проте ніхто й не гарантований від небезпеки формалізації диктату декількох найсильніших світових гравців. Вироблення та запровадження ними механізмів міжнародного примусу дотримання «нових правил поведінки» формально незалежними країнами.
Для України, як ніколи, важливо демонструвати обачливість у намаганнях дотулитись до одного з центрів сили, щоб не стати ареною їх можливих з’ясувань стосунків, і не бути насильно «приписаною» до якогось глобального гравця. Саме через це не до місця виявляється наше механічне копіювання західних моделей вчорашнього дня з організації держави. До речі, за оцінками експертів, зустрічі та переговори у Москві Вікторії Нуланд можна розглядати «як досить тонко оформлене дипломатичною мовою розуміння американською стороною політичної небезпеки розігрування української карти проти Росії». Коли б вони, США і РФ, не пішли далі й не «розібралися» з українським питанням без України.
Ясна річ, на українські реформи обмаль часу, але й просто нереально розраховувати на негайний результат. Звідси — підіймання хвиль популізму, завдяки якому і було здобуто владу. У принципі це поширена історія, яка також вказує на те, що її утримання у такий спосіб — прямий шлях до влади авторитарного типу під гаслами народного суверенітету (щось на зразок — кожен з нас президент). Той же історичний досвід має нагадувати, що таке явище у свою чергу асоціюється з персоніфікованим інститутом правителя. Правда, за умови, коли йому вдається сумістити дві легітимності: легалістську і харизматичну.
У наші дні підсиленню авторитарних тенденцій сприяють, з одного боку, поява раніше невідомих викликів та калейдоскопічність загроз; з іншого — неадекватність реагування на них державних інститутів, що свідчить про кризу представницької демократії, і як вияв цього — вихід на політичну арену мас, які звертають погляди на суверена, що декларує готовність взяти на себе всю повноту відповідальності. У свою чергу він, під приводами критичності ситуації та з посиланням на суспільні настрої, прагне до перебирання на себе повноважень, до командування усіма гілками влади. І явочним порядком це робить. На свій розсуд починає інтерпретувати конституцію і закони, підміняти їх нормами свого роду наказами, нівелює верховенство права, вводить вибіркове правозастосування. Зрозуміло, подібні діяння сьогодні можливі при споглядальній позиції країн-партнерів.
Філософ Андрій Медушевський убачає у такому розвитку подій «шлях до авторитаризму нового типу» і визначає його «як конституційну диктатуру», коли у тому числі змінами до законів, включаючи Основний, влада зосереджується переважно в одних руках. Інколи це обґрунтовується небезпекою повернення до влади «вчорашніх». З балансуванням на межі введення надзвичайного стану, для чого провокуються кризи, що, зокрема, пробував практикувати П. Порошенко. Перспектива повторення чогось подібного зовсім не виключається й зараз, скоріше — навпаки. Для цього може бути використано значне погіршення суспільно-політичної та економічної обстановки в країні, посилання на агресивні дії сусіда тощо.
Особливо, якщо врахувати налаштованість її українського керівництва на конфліктні сценарії та монополізацію влади й домінування над усіма державними інститутами. Тим більше, що у самій Верховній Раді немає вже того справжнього представництва мас, а утверджується натомість панування партійної бюрократії (до речі, добре оплачуваної з держбюджету: на 2022 р. на утримання парламентських партій передбачено майже 880 млн грн), переважно виступи й дії депутатів підпорядковані піару або межують з ним, часто переслідують мету «заробляння» грошей. Про ходіння «конвертів» у сесійній залі не говорить лише лінивий. Чи не тому деякі батьки «законоробів» почали миттєво казково багатіти?
Хтось із жартівників «підготував» новий проект закону «Про Регламент Верховної Ради України», у якому одна стаття: Можна все! І справді можна, якщо депутат несе юридичну маячню, якість законодавчої мови не витримує критики, а продуковані закони не піддаються офіційному тлумаченню, з огляду на домінування в частині з них політичної доцільності чи економічного лобізму.
У свою чергу, й частина ЗМІ просякнута ринковими механізмами та наступально претендує на місця у політиці. Відповідно утверджується своєрідна їх «об’єктивність», торгівля чутливими питаннями. Вірити у сповідувані принципи деякими з них — це як одягти чисту білизну, не відвідавши перед цим лазні.
А взагалі-то українські публічні особи більше переживають за те, як їх оцінюють, а не за справу, яку взялися робити. Їм ввижається, що усі навколо них — вороги, у кращому випадку — недоброзичливці. Звідси — щось на зразок спроб сегрегації українського суспільства. Це у англійських аристократів самоіронія та самооцінки завжди вважались ознакою гарного виховання. Але інтелігентність, самокритичність у них були спадковими.
***
Відома істина — історія складається з особистих доль і втрачених можливостей — виразно проглядається на українському прикладі. І саме зараз, коли ми опинились у своєрідній складці часу — майбутнє не розкривається, сьогодення не проглядається, залишається лише жалібне вдивляння в минуле. Існуємо заради того, щоб не втратити присутнє, в атмосфері слабкості, хворобливості, непевності у завтрашньому дні. Та ледь не гордимося цією блідою неміччю і майже святкуємо свої поразки.
Але ж за цим — загроза втрати суспільної спроможності й бажання результативно відповідати на виклики, які іманентні для будь-яких періодів, нині ж — особливо. В результаті неминуче виходимо на відому формулу Ніцше «Жити небезпечно». Мимоволі все зводимо до простого і для нас звичного — винні усі навколо, претензії до себе — в останню чергу. Бо домінують недоброзичливці, підступи й змови. Тобто копіюємо ту ж владу. І така домінанта в поведінці набуває характеру нормальності при розмиванні етичних основ людських взаємин. «Соціальним змащуванням» для їх залишків стає те, що, судячи з останніх досліджень, чи не кожен шість—вісім разів протягом дня говорить неправду.
Утім, у людства тепер нові батьки-наставники — соціальні мережі. Вони дозволяють не лише жити миттєвими рефлексіями на події та факти, а й демонструвати з їх допомогою агресію по відношенню до інших без відчутних наслідків для себе. Вже навіть з огляду на відсутність загрози фізичної реакції на неї. А як «присіли» на коментарі заради коментарів. І немає значення про що писати. Важливо засвідчити свою присутність в оцінках тих, до кого в реальному житті навряд чи була б можливість дотягнутися. В усьому цьому є щось від визнання своєї ущербності.
Вчені б’ють тривогу з приводу небезпеки «цифрового аутизму», «інформаційної псевдодебільності» та загрози «соціальної інвалідності», коли споживання розжованої інформації заміняє елементарну власну розумову роботу. Натомість на другий план відходять безпосередні міжособистісні контакти, розуміння важливості мати справу з живою людиною, її баченням проблем, мотивами тих чи інших вчинків, переживаннями, прагненнями і т. п.
Без цього ж неможливо розуміти тих, хто поруч з нами, входити в їх становище, демонструвати банальну людську тактовність. Відповідно й нас самих гірше відчувають. А якраз у такому взаєморозумінні та взаємопроникненні — ключова психологічна функція людини. І чи не звідси наростання у багатьох широкого спектра почуттів негативного характеру, посилена чутливість до власних проблем і того, що ти з ними наодинці? Чи не від цього ледь не всі видаються токсичними, першочерговими винуватцями усіх наших бід?
З точки зору науки — це неминучий процес: мобільні телефони і соцмережі назавжди змінили нашу психологію, насамперед молодого покоління. І з цим нічого не можна вдіяти. Інше питання — культура споживання великих обсягів інформації, культура думання і дистанційного спілкування. А не кліпова свідомість і навішування ярликів, безапеляційні судження.
Разом з тим, не можна й далі продовжувати робити вигляд, що нічого не відбувається. Як і неможливо змусити усіх читати одне й те саме та розмірковувати за шаблоном. Навіть думати так — рівнозначно втраті нових поколінь.
Пандемічний психоз у поєднанні зі стагнацією доходів та всепроникаючою інформаційною навалою обернувся для багатьох виснаженням і спустошенням, психологічним вигорянням. Ми заглибились у себе, почали більше пізнавати родинне життя і водночас конфліктувати. Карантинні обмеження обернулись сплесками сімейного і подружнього насилля. Через це непоодинокого звучання набуло питання: як далі збираємося жити разом?
Донедавна сімейні пари базувались на терпінні та традиції: жінка повинна триматися за чоловіка вже хоча б тому, що він утримувач сім’ї. Виходить за Лесею Українкою: тіла разом, душі — врозтіч. З набуттям жінками більшої незалежності, зважаючи, у тому числі, на нові можливості їх самореалізації, змінюється характер взаємин у сім’ї. З’являються нове ставлення до неї та нові відносини в ній: живемо як пара, якщо є те, що об’єднує, інакше немає потреби залишатися разом.
Ще один важливий момент: новітні дослідження показали, що молода людина, якій виповнюється 20 років у 2021 році, матиме від восьми до десяти професій та створить три—чотири пари. Зміниться характер прив’язаності. Звісно, вона не зникне, але розриви будуть набагато менш болісними.
Відчутно впливатиме на такі прояви сімейних стосунків, власне, й сама атмосфера суспільних відносин — капіталістичний індивідуалізм владно заступає соціалістичний колективізм. Тепер кожен сам за себе. Розпад колективних структур та індивідуалізація кар’єри робить особу відповідальною за все. Першочергово за невдачі, провали в кар’єрі, організацію особистого життя. Водночас виявляється, що, залишаючись наодинці зі своїми проблемами, не так вже й приємно розмовляти, а тим більше дискутувати з власним «пупком».
Та все ж казати, що нині у нас немає вибору, означає погоджуватись на відсутність вибору.
В принципі, можна продовжувати жити як дотепер: невідомо куди бігти, щоб не відставати, але у кращому випадку залишатися на місці, втрачаючи зв’язок з часом, збіднюючи й стираючи свої душі пошуком причин нашої несумісності з сьогоденням. І далі голосувати за тих, які ошуканством змушують нас вірити в те, що лише у них ключі від омріяного щастя -для усіх та кожного.
А можемо, ба більше — повинні зрозуміти, що нинішня невизначеність зовсім не є явищем новітнього часу. Адже ще Дарвін казав: усе живе пов’язане зі змінами. Відтак сьогоденна нез’ясованість несе в собі, як не дивно, позитив. За умови, що не будемо зациклюватися на своєму світосприйнятті того, що вже має місце, а пробудимося до нових реалій, навіть ще далеко не усвідомлених. І почнемо вимагати, щоб влада врешті-решт виконала своє зобов’язання: продемонструвала зрозумілу та прийнятну для суспільства мету її діяльності: що країна та люди отримають на «виході», заради чого вони живуть сьогодні у такій невиразності, чим обернеться для кожного вирішення заявлених завдань або провал задекларованих владою грандіозних реформ та успіхів.
Разом з тим, і нам необхідно подолати закорінену «культуру» терпіння, відмовитись від ролі страждальців, навчитися створювати своє щастя в країні зі складним і навіть драматичним минулим та невиразним сьогоденням. Взявши, зокрема, до уваги той факт, що в інших народів історична дорога також не була вистелена квітами.
Усім сьогодні непросто. Це правда. Правдою є й те, що успішність досягається не пофігізмом при формуванні влади, не покриттям власної долі «мідним тазом», а персональним напруженням мізків і сил, персональною відповідальністю в усьому і за все. Для цього потрібно критично подивитися на себе зсередини, пізнати, відчути, дисциплінувати себе, навчитися любити не свої бажання, а бажане. Тоді ніхто з нас не сповідуватиме життєву непотрібність і маленькість. Навпаки — кожен набуватиме ваги як суспільна цінність. Тоді все буде за Ніцше: у кого є «Навіщо» жити, зуміє витримати майже будь-яке «Як».
Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.
