Привітати довгожительку від імені очільника міста прийшли його заступник Віктор Гвоздецький, радник міського голови Ігор Малегус та староста села Валентин Кириченко. Гості вручили бабусі пам’ятний подарунок і квіти та побажали міцного здоров’я, усіляких гараздів і турботи від рідних.
Розчулена такою увагою бабуся поринула в спогади про свої дитячі роки й молодість.
— Народилась і виросла я у колишній Ворошиловградській, а нині Луганській області у багатодітній родині, де підростало двоє доньок і троє синів, — розповіла ювілярка. — Мама дуже рано залишила цей світ, ми її майже й не пам’ятаємо. Після смерті матусі нас виховувала родичка. Жити було важко, інколи й голодували, але рятували золоті руки тата, котрий умів шити й потайки брав замовлення на пошиття одягу. Тому й мали, як то кажуть, хліб і до хліба.
У 15 років дівчину забрали на фабрично-заводське навчання — на одну з донецьких шахт, про перебування на якій старенька згадує без особливого ентузіазму. То було справжнє пекло. Від непосильної роботи на шахті вона заробила травму на оці, а ніжні дівочі руки швидко вкрили мозолі...
Згодом там же Раїса пригледіла й свого майбутнього обранця — Зіновія, котрий приїхав на схід із Устинівки.
— У нас була любов з першого погляду, — пригадує старенька. — Коли він вийшов з потяга, я його побачила й одразу закохалася. Зіновій жив поряд з нами в іншому гуртожитку. Ми з ним декілька років пропрацювали разом, а потім переїхали до Устинівки. Спорудили будинок, завели, як і годиться в селі, домашнє господарство. Я працювала в місцевому садочку, а чоловік — на різних посадах у колгоспі. Єдиною тоді проблемою в нас було те, що Бог не давав діточок... У сусідській родині, де підростали аж семеро малюків, померла мама. Найменшій донечці Марійці з цієї родини було лише два з половиною рочки. Вона була похресницею мого чоловіка.
Батько-вдівець погодився, і ми взяли до себе в дім Марійку та її чотирирічну сестричку Оленку. Тягнулися з останніх сил, щоб у наших дівчаток усе було, як у всіх: і гарненькі бантики, і новенькі сукні, іграшки, смачна їжа...
За те, що виховали, дали путівку в життя і навчили сумлінно працювати, дівчата й нині дякують Раїсі Микитівні та її чоловікові. Сьогодні Марія проживає разом із мамою, а Олена — в далекій Норвегії, але часто телефонує, цікавиться здоров’ям неньки, допомагає, чим може.
Вітаючи гостей, бабуся розповіла, що її дивує, як так сталося, що нині садочок, де вона колись працювала, заріс бур’янами і розвалюється, а в селі багато хат-пусток. Люди стають якісь неговіркі, непривітні, черствіші серцем...
— Хочу ще трішки пожити й побачити якісь позитивні зміни в житті, — зазначила на прощання ювілярка.
Житомирська область.
Фото з сайту Малинської міськради.
