Володимир і Галина Ємченки на легендарній Хортиці.

«Ми — браття козацького роду!». І це правда. Переважна більшість наших співвітчизників, якщо займеться генеалогічним деревом своєї родини, напевне знайде серед предків українських лицарів честі та слави — козаків. У цьому впевнився й Володимир Ємченко, житель селища Кам’янка Пологівського району на Запоріжжі.

Він не історик за фахом, але патріот і козак по духу, як і належить нащадку козацького роду. Чоловік цікавиться минулим нашої славної Батьківщини і Запорізького краю, не байдужий до викликів сьогодення. Любов до рідної землі виявилася не лише в мандрівках, а й у вивченні свого родоводу.

Володимир Миколайович знайшов собі й побратима по духу — Віктора Бойка. У них є спільне хобі — бджолярство. Саме на пасіці друзі і з’ясували, що обидва захоплюються історією вітчизни і свого роду. Завдяки Віктору Петровичу герой нашої розповіді взявся вивчати свої корені — дізнаватися про дідів-прадідів. Нині для цього не обов’язково їхати в обласний центр чи столицю. В Інтернеті є сайт, на якому викладені оцифровані дані про переписи населення (так звані ревізькі казки про платників податків) із датами народження, хрестин, вінчань і смерті за певну історичну добу. А ще Володимир Миколайович детально простудіював усі краєзнавчі видання місцевих істориків-аматорів Сергія Шевчука і Миколи Саїнського. Прочитав багато літератури з історії Запоріжжя та України.

Усі чудово знають: крім тата і мами, кожен із нас має двох дідусів і двох бабусь... У четвертому поколінні у кожного вже вісім осіб, у п’ятому — 16, у шостому — 32, у сьомому коліні — 64 предки, у восьмому — 128, у дев’ятому — вже 256, у десятому коліні — аж 512! А десять поколінь — це понад три століття... У такій генеалогічній піраміді жителі певного населеного пункту, місцевості, району, області є родичами. Звичайно, неблизькими.

Але рідня, хоч як крути.

Пан Володимир вивчив дані ревізій (переписи чоловіків, глав сімейств, їхніх синів, котрі платили податки у казну), записи священиків у церковних книгах (у дореволюційний час), акти цивільного стану органів місцевого самоврядування та держустанов (від 1920-х років). І встановив основних представників десятьох поколінь свого роду на запорізькій землі! Звичайно, не всі дані оприлюднені в Інтернеті. Відповідей на всі генеалогічні запитання немає навіть в архівах. Не всі записи збереглися: війни та інші катастрофи не щадили манускриптів минулого.

Є й інші причини. Колонізація південноукраїнських степів розпочалася у XVIII столітті. (Людей переселяли переважно на неосвоєні землі та зимівники й паланки Нової Січі поблизу Дніпра та узбережжя Азовського моря, звідки запорожців змусили перебратися на Кубань.) У 1805 році було створено Олександрівський повіт Катеринославської губернії (з частин Павлоградського та Маріупольського повітів). То де шукати архіви, приміром, за 1770-й чи 1782-й? І чи вони були взагалі?

Через життєві негаразди українці з покоління в покоління передавали переважно не письмові, а усні перекази... Варто також зазначити, що до XVII ст. не всі наші предки мали прізвища, нерідко користувалися й прізвиськами.

Та й козакам часто давали нові імена. Тільки у XVIII ст. родові прізвища стали обов’язковими.

Достеменно відомо, що масову колонізацію степового краю почали переважно вихідці з Полтавщини та Чернігівщини. В маєтках поміщиків на землях Орільської, Кальміуської та інших паланок Війська Запорозького Низового мешкало порівняно небагато людей. Тож корені наших предків слід шукати на території колишньої Гетьманщини (Ніжинського, Прилуцького, Миргородського, Лубенського та інших полків Війська Запорозького — такою була тоді офіційна назва нашої вітчизни), нині це Чернігівщина, Полтавщина та Київщина.

Володимир Ємченко встановив: його предок Григорій Ємченко із родиною прибув у Царекостянтинівку (Кам’янку) у 1804-му, йому на ту пору виповнилося 74 роки. Пішов у засвіти у тому ж 1804-му (з «ревізької казки» за 1811 рік). На береги річки Кам’янки Григорій Мартинович приїхав із синами Артемом (1772 р. н.), Романом (1776 р. н.) і Сидором (1783 р. н.). Жінок у документах не згадують, оскільки вони не були платниками податків. Ентузіаст встановив, що Роман помер у 1838-му. Коли пішли за межу вічності його брати — невідомо.

Рід Володимира Ємченка іде від Артема Григоровича. За версією краєзнавця, дідусь його Мартин народився на Полтавщині. Чому дійшов такого висновку? У 1804-му серед переселенців з Полтавщини було 50 сімей представників козацького стану. Інші 250 родин — економічні, тобто державні, селяни (не кріпаки). Козаки відрізнялися від інших сельчан своїм статусом, зокрема й тим, що мали пільги з оподаткування. Серед отих півсотні козаків є люди із прізвищами Хоменко, Куриленко, Ємченко, Проценко, Сахно, Горбань... Григорій Ємченко прибув із села Каплинці, що нині у Лубенському районі (до адмінреформи 2020 року — у Пирятинському) Полтавської області, це на берегах річки Удай, притоки Сули.

Дослідник поки що не знайшов батька й дідуся Мартина Ємченка. За часів Хмельниччини, приміром, у 1649 році було укладено реєстр козаків Війська Запорозького. Після Зборівського мирного договору із польським королем було складено списки 16 полків: Чернігівського, Полтавського, Ніжинського, Київського, Лубенського, Миргородського та інших — загалом 40 тисяч чоловік. У Першій Пирятинській сотні Лубенського полку був Іван Ємченко. Ймовірно, саме він є родоначальником «клану» Ємченків...

Ентузіаст вклав, як то кажуть, усю свою українську душу у своє генеалогічне дерево (на знімку внизу), біля кореня якого — Іван та Мартин Ємченки. На його верхівці — Володимир Миколайович, дружина Галина Павлівна, сини Павло та Богдан. Є серед представників роду Ємченків відомі люди. А от предків дружини Галини Ємченко (Дзядик), на жаль, тут немає, оскільки її батьки прибули на запорізьку землю (у селище Розівку) із Закерзоння (етнічних українських земель на території нинішньої Польщі) під час операції «Вісла» та інших депортацій наших співвітчизників у 1940-х роках.

Володимир Миколайович і Галина Павлівна здійснили подорож на землю предків — на Полтавщину і Чернігівщину. Відвідали полтавське село Каплинці Чорнухинської громади (звідки прибули Григорій Мартинович із синами), Решетилівку (центр вишивки та килимарства), село Змітнів. Цілий день присвятили головному козацькому місту Батурину, де діє Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». Там запоріжці серцем доторкнулися до минувшини України і свого роду. Що не кажіть, а поклик правітчизни — вічний. У Запоріжжі побували в усіх визначних місцях, пов’язаних із козацтвом. На Гетьманщину подружжя Ємченко планує поїхати і влітку. Їх дивує, що деякі земляки регулярно літають в Єгипет, а не подорожують по рідній Україні.

Кам’янка
Пологівського району
Запорізької області.

Фото з сімейного альбому.