Для своїх дев’яти онуків і п’яти правнуків вони — гарний приклад того, яким міцним може бути шлюб.
Віра народилася в багатодітній родині, де росли дев’ятеро дітей. Попри труднощі дівчинка пішла до школи (в селі не всі мали таку можливість). Дітей було мало, лише три класи. Її сестра працювала прибиральницею в школі, тому часто посилала Віру помити підлогу. Згадує, що коли вона перейшла в четвертий клас, мати примушувала її працювати, допомагати родині.
— Пасли гусей. Та й що то була за наука, коли прийдеш зі школи, а мати приневолює прясти? — зітхає Віра Олександрівна. — Дотепер у мене є гребінка, гребінь і веретена. Так от, положу біля себе книжку й трохи почитаю, а трохи попряду. Коли став колгосп у 1947-му, почали з матір’ю ходити туди.
— А ще ж світла не було, лучиною палили на припічку. І свиней пасли, — додає Микола Петрович. — Саме йшла війна, коли пішли в перший-другий клас. І німець учив німецької. У руках завжди тримав велику лінійку, з якою ходив по класу. Якщо хтось порушував дисципліну чи не знав, бив нею. Ходив у п’ятий клас, коли померла мама. Із чотирьох дітей зосталося нас лише двоє — я і брат (двоє померло), а згодом і брата вбили. Оплакали його й залишилися тільки з батьком. Через півтора року я одружився з Вірою, відгуляли справжнє сільське весілля. Був ще зовсім молодим тоді, не виповнилось і 17 — у шістнадцять із половиною.
Нечасто можна зустріти 90-літніх старожилів із такою доброю пам’яттю, як у цього подружжя. Микола Петрович пам’ятає не тільки дату весілля. («Одружилися у 1949-му сьомого числа в десятому місяці. Так з того часу й живемо разом уже 72 роки».) Називає всі числа, коли народилися їхні п’ятеро синів.
Молода дружина вчилася господарювати. Коли треба було спекти хліб, замісить і біжить через дорогу до матері (добре, хоч жили по сусідству) й питає, що далі робити. Через два роки, у 1952-му, з’явився первісток. Синові ще не виповнилося й двох літ, як чоловіка забрали в армію на три роки. Служив у військах зв’язку в Білій Церкві, двічі приїжджав у відпустку. Коли сільські бандюги вбили батька дружини, теж відпустили додому на похорон:
— Батько Віри був головою колгоспу. Коли прислали нового голову, поляка, то батька призначили завферми. Корів було мало. Йому дали гроші, щоб поїхав на станцію й купив дві корови. Одну купив, прив’язав до воза й привів у село. А другої не діждались, як і батька. Насильники забрали в нього гроші, а самого втопили в болоті...
Після армії Микола навчався в Острозі в сільськогосподарській школі, де здобув професію ветеринара, яким працював упродовж 45 років. Довелося бувати і в Луцьку на двомісячних курсах підвищення кваліфікації. «Знаєте, неважливо, де вчився, головне — мати знання, — розмірковує чоловік. — А якщо людина ще й має бажання і любить свою роботу, то й працюватиме. Й дотепер часом мене просять допомогти, але я вже не бачу».
Микола не одну хату збудував. Звів будинок, коли після армії почав працювати, за чотири центнери зерна (тоді хліба не було). В господарстві тримали дві корови і дві свиноматки. Худобі треба було крадькома сіна вночі накосити й уночі привезти: нічого ж ніде не дозволяли. Таким тяжким було життя. А потім через деякий час продав хату за десять тисяч гривень.
До розмови долучається Віра Олександрівна:
— Чоловік отримував 40 карбованців за місяць. Я ж заробляла 20. З колискою в поле льон прополювати висилали, й грошей тоді не платили на дітей. А треба було прожити й вигодувати їх. А тепер яке добро, й на дітей платять. Коли прокладали дорогу в селі, у нас уже був Петро, Володимир і Микола. Володя глядів Миколу, а Петра (нині покійний) брала з собою, каміння підкидав. У 1964-му з’явився Олександр, а ще через десять років (сміється. — Авт.) на старість народила Сергія.
Баба Віра використовує своє унікальне вміння перебивати чоловіка на півслові («діду, дай-но я ще щось скажу») й спрямувати розмову в потрібне їй русло. Віра Олександрівна продовжує розповідати про синів, яких народили й виховали з чоловіком. Так, Микола нині — начальник Березнівського управління головного управління Держпродспоживслужби в Рівненській області — державний інспектор. А Петро працював у Костопільській районній державній лікарні ветеринарної медицини. Коли помер, його місце зайняв Володимир. Троє синів пішли стопами батька. Олександр ще до армії закінчив лісний технікум у місті Березному, згодом пішов у міліцію (в охорону), а потім у Березнівську міськраду, тепер теж на пенсії. Наймолодший Сергій живе з батьками, працює в місцевому господарстві (СГПП «Маяк») у будівельній бригаді.
Старші люди не знають таких модних слів, як суперфуди, але баба Віра із задоволенням на вечерю їсть яблука. Старожили дають поради молодим від тих, хто прожив 72 роки разом:
«Треба берегти сім’ю і більше працювати. Микола так працював і стільки засівав поля, що комбайнери боялися заїжджати. Тепер не бережуть родини через розкіш. По п’ять разів одружуються, отримують гроші на дітей.
Звісно, якщо немає достатку в родині, будуть сварки. І любов зникне, якщо один одного винитимуть в проблемах. А ще гірше, коли чоловік чи дружина ліниві, ще й горілку п’ють (по телевізору показують, що й баби п’ють!) А мають бути працьовиті. Дай Боже всім дожити до таких років, як ми!»
Сарни Рівненської області.
Фото з сімейного архіву.
