24 лютого ми, мешканці Ірпеня, як і вся країна, прокинулися від звуків війни. Тої самої, російсько-української війни, що вісім років йшла на сході нашої країни. Щоправда, коли вона увірвалася у мирне передмістя столиці, важко було усвідомити, що це саме війна. Бо навіть на думку не могло спасти, що у XXI столітті хтось може увірватися у твій дім, щоб вбивати і знущатися лише тому, що ти – українець! Принаймні я сподівалася, що все доволі швидко завершиться…
Поблизу Ірпеня вже тривали запеклі бої, але ми трималися і не збиралися нікуди їхати. Поки ми були вдома, онуки-двійнята (ще немає і трьох рочків) доволі швидко зрозуміли, чому маємо ночувати у підвалі і чому ввечері не можна вмикати світло. Мала Настя навіть сама вже просилася у підвал. У ті дні ми багато малювали. Я навмисно відклала ті малюнки, щоб зберегти їх. Але, як з’яcувалося згодом, цим сподіванням не судилося здійснитись...
Відколи у місті почалась евакуація жінок і дітей, стало зрозуміло, що цей жах не мине швидко, і невістка з малечею виїхали. 5 березня відчула – і нам пора. Ми евакуйовувалися самотужки. Поки чекали на славнозвісному романівському мосту на сваху, яка добиралася до нас із Києва, бачили як у Стоянці пролунав вибух. А саме туди нам і треба було їхати! Виїжджали ми, як то кажуть, «городами». Десь натикалися на перестрілку, повертались і шукали нові шляхи.
Ми виїхали, а через годину-півтори у місто зайшли орківські танки й «асвабадітєлі». Окопалися вони саме у нашому тихому районі. А згодом сусіди зателефонували: у наш дім влучив снаряд, і будинок згорів. Але то таке. Нині головне – це наша перемога, а будинок ми відбудуємо!
Вже тут, на Хмельниччині, де нас прихистили знайомі, мені вперше наснився наш дім. Був ранок, я збиралася на роботу, чоловік варив каву, а в ранкових новинах повідомили, що путін фсьо! Наступного дня (28 березня) ЗСУ визволили наш Ірпінь від орків.
Ця новина, хоча повертатися в місто ще не радили, повернула мене до життя, додала сили. До того писати про власний біль та емоції було якось соромно. Соромно, бо ми, на щастя, не пережили (а хтось і не витримав) тих жахіть, які приніс в наше життя «рускій мір»…
Нині місто потроху оживає. Звичайно, щоб повернути йому колишню красу, доведеться докласти багато зусиль, мине чимало часу, але ми впораємося. Знаю це! І вірю в це!
