Коли орки зайшли до рідного Димера, Валентин допомагав виживати під окупацією односельчанам. Переправляв гуманітарну допомогу, ліки, перевозив на човнах людей подалі від загарбницького режиму, забезпечував обігрів місцевої лікарні.

Каже, що його здала окупантам сусідка. Ті шукали чоловіка три дні. Спіймали. Зав’язали руки скотчем, а очі – ганчіркою. І кинули в компресорну на місцевому заводі з виробництва метало-пластикових вікон. Глухе приміщення: п’ять на п’ять метрів, вологе, бетонна підлога. Там утримували 22 людини. Серед них – одна жінка. В її хаті знайшли бінокль і маленький дрон.

На всіх ув’язнених давали один невеликий казан якоїсь недовареної каші. Воду пили через шланг.

Щодня вранці двоє росгвардійців допитували по черзі. Питали про українські позиції, активістів. Били електрошокером, прикладами автоматів, стріляли під ноги і над головами. Один з них казав: «Я з НКВД! І сам вирішуватиму, чи будеш ти жити»…

«Коли поруч ЗСУ «накрили» їхній склад боєприпасів, орки залишили територію заводу, і нас визволили», – згадує співрозмовник.

На тому заводі півтисячі російських «асвабадітєлєй» разом із технікою перебували 20 днів.

Ігор Шаповал, начальник охорони заводу, показує, що вони зробили з підприємством. Дикуни з московії знищили всі цехи, автофургони, техніку, спалили складські приміщення, котельню, трансформаторну підстанцію… Все потрощили.

Коли путінські варвари відходили, то вивезли із села у бік Білорусі 45 мешканців Димера. Їхня доля досі невідома.

Валентин Грищенко.

Компресорна,  де тримали полонених.

Ігор Шаповал.

Волонтери Марина Цапук із сином Максимом.

Фото автора.