Фото із відкритих джерел

Україна. Весна 1986 року. Катастрофа на Чорнобильській АЕС. Україна. Весна 2022 року. Російські війська бомблять українські міста, виконуючи наказ путіна на знищення України та українців. Паралелі між цими «чорними» подіями історії та особистими історіями – у роздумах Світлани Фейгіної, евакуйованої підлітком із радіаційної Прип'яті та яка допомагає сьогодні українцям, які рятуються від бомбардувань «русского міра» у Франції.

У квітні 1986-го, коли бахнув Чорнобиль, мені було майже 17 років. Моя сім'я жила у Прип'яті. Коли всіх із міста евакуювали, батьки відправили нас із братом до Воронежа, до найближчих родичів, а самі залишилися працювати у медсанчастині для ліквідаторів катастрофи на ЧАЕС.

1984 рік. Прип`ять. Наш клас

Мама померла в Києві 1990-го від раку, отриманого внаслідок опромінення. Тато, 80-річний інвалід Чорнобиля, наразі залишився один у Воронежі. Його цивільна дружина – із Києва. Війна їх розділила лінією фронту.

Я з дочкою ось уже 16 років живу на заході Франції, у місті Нант, що за 50 кілометрів від узбережжя Атлантичного океану. Сюди, перетинаючи всю Європу, дістаються тепер українці, щоб урятуватися від путінського «русского міра». Він забрав у них дім, мир, весну, у декого – близьких і рідних, позбавив дітей щасливого дитинства, а людей літнього віку – спокійної старості. Я розумію їхні почуття, їхні страждання, бо сама з Прип'яті.

Не люблю про це згадувати, але це не означає, що я забула, як нас везли з Прип'яті до Києва жовтими автобусами з дуже жорсткими, незручними кріслами. Перевіряли на пунктах контролю, проганяючи всіх на радіацію через дозиметр. Коли прилад на тобі починав тріщати, відправляли в душ і видавали «чорнобильський костюм» – бавовняні штани та куртку темно-синього чи білого кольору… Потім, на першому курсі університету, я цю робу вдало пристосувала під літній білий піджак, просто помінявши гудзики. Ніхто з однокурсників не здогадувався, що мій модний прикид – спецодяг із Чорнобильської зони.

А тоді під час евакуації наприкінці квітня 1986-го я дуже боялася проходити дозиметричні пункти контролю, з жахом уявляючи, як поїду в такому вбранні далі, до нашого єдиного найближчого родича дядька Віті. На травневі похолоднішало, і він віддав мені свою куртку. Весь травень я не розлучалася з цією курткою, бо іншого одягу не було. Ходила в ній до воронезької школи, куди мене навіщось записали батьки, і де мені було дуже погано. Однокласники зі мною не спілкувалися, цуралися, як чумної, «радіоактивної». Після того, як мені в спину крикнули «чорнобильський їжачок», більше на уроки не ходила.

***

– Та ви проходьте, не соромтеся, я сама з Прип'яті. Евакуйована. Батьки-ліквідатори. Мама померла внаслідок опромінення... Я можу уявити, як вам зараз важко і хочу допомогти, – кажу кожній українці, яка заходить до моєї квартири. Я провела ревізію будинку та дала оголошення для українців про роздачу речей, постільної білизни, матраців, посуду, побутових приладів, косметики тощо.

– Та у нас все основне є, нам дали, ми в готелі поки що живемо, – каже Ірина зі Слов'янська, мати двох дітей. – Кухні в готелі немає. Чи можна ми чайник електричний візьмемо?

– Шото сюда стремно заходить, – каже 9-річна пухкенька дівчинка з косичками. Вона прийшла разом із мамою слідом за Іриною.

– Чому тобі стрьомно? – в унісон відповідаю їй. – Я і сама звідти, звідки й ви, заходь, не бійся.

– Ну ось так, до незнайомих людей, – каже на порозі дівчинка. – То ви теж з України? Ну тоді гаразд... О! Піаніно? А можна я пограю?

Поки моя маленька гостя сідає за інструмент, дізнаюся, що вона з Краматорська.

Поки дві українські мами, які відвезли своїх дітей зі сходу України до Франції, рятуючи від бомбардувань та обстрілів російської армії, вибирають потрібні речі, пропоную сину однієї з них, найдорослішому на вигляд, спуститися зі мною у підвал будинку, де зберігаються книжки про літаки. Хлопчик спочатку якось розчаровано дивиться на мене, а потім тихо каже: «Ні, дякую, такі книжки нам не треба… Мені пароль від вашого wi-fi»...

Ховаю подалі великі кольорові альбоми з фотографіями військових літаків, лаючи себе за безглузду ідею. Ці діти з Краматорська та Слов'янська, мабуть, не на картинках, а в небі над головою бачили чи чули російські бомбардувальники.

***

«Буду через 15 хвилин», – дзвенить смс-ка і через 15 хвилин заходить доглянута дама з сумкою на колесах. Засмагле обличчя, вибілене волосся.

– Я сюди з Туреччини приїхала, якщо чесно. Але сама із Харкова. У нас війна почалася, я в Туреччині в цей час була, якось винувато пояснює вона. – А сім'я – у Харкові, двоє хлопчиків у мене. Подруга зателефонувала: мовляв, нас бомблять. По них шарахнуло так, що вона як у тапцях була, так і поїхала. Своїх і моїх дітей взяла і подушки з ковдрами, бо ж уламки можуть по дорозі в машину потрапити. У Нанті ми всі опинилися, тому що в мене друзі турки. У Туреччині з ними потоваришувала. Вони самі мені написали, запросили до себе. Ну, а куди тікати? Не до росії ж...

Ой, слухайте, досі не можу повірити, що у нас діється. Я ж на власні очі не бачила. Показують зараз мій Харків і це як кошмарний сон. Навіщо нас розбомбили? – Жінка відвертається до вікна, дістаючи з кишені серветку, щоб витерти сльози. – Я у вас книжки візьму, може, почитають мої. Не знаю вже, чим їх відволікти.

***

– Ми з Дніпра, з тієї частини, де бомбили. Спочатку ми до Польщі приїхали, – розповідає мама дівчинки років 12-13, поки та вивчає книжки для дівчаток моєї дорослої дочки. – Але ж там наших уже дуже багато. Я французькою трохи говорю і нас одна француженка із села запросила до себе. Тижня два у неї жили в надії отримати документи та житло, але там, у селі, все складніше. Ось переїхали – неподалік Нанта поки що готель дали...

– Насте, ось дивись, дві сумки є. Яку візьмемо? – звертається співрозмовниця до дочки. – Ні, дві не братимемо, давай іншим залишимо, хто після нас прийде... Та ви розумієте, ми всі речі там залишили... Коли евакуювалися потягом, люди буквально один на одному сиділи, їхали навіть у тамбурі... Тому валізи викидали, щоб місце звільнити. От ми й опинилися тут без усього.

– Розумію, я з Прип'яті сама, – кажу, допомагаючи пакувати відібрані речі та книжки. – Ми теж без запасних трусів наприкінці квітня 1986-го з дому поїхали. Тоді по радіо казали – це тимчасово, на два дні...

– А ви не бійтеся, – раптом тихо промовляє дніпровчанка.

– Чого? – перепитую.

– Казати, що ваш тато там, у росії, живе. У мене теж два брати в Кемерово та родичі у Воркуті. Я телефонувала їм. Вони не розуміють, про що я розповідаю. Їхні сусіди, хто в армії, стріляють зараз у нас… Від кого вони нас звільняють? Від нас? – від цих риторичних питань у жінки тремтять губи і течуть сльози...

***
Увечері отримую фотографії готелю у Польщі, де зупинилася родина близьких мені людей із Києва з двома маленькими дітьми. Мовляв, глянь, як ми тут влаштувалися. У відповідь написала: «Я так твердо вірю в перемогу України, що «ваші» два матраци, на випадок, якщо хтось із моїх знайомих сюди доїде, віддала вчора українцям, які приїхали в Нант…».

Париж. Березень.  Акція на підтримку України.