Малюнок Олексія КУСТОВСЬКОГО.
Часу, щоб зібрати речі, не було. Виїжджали зі свого міста під обстрілами, коли на рідних вулицях уже топтався ворожий смердючий чобіт. Чоловік просто з роботи зайшов до нас на паркінг, де ми ховалися від вибухів. Сказав, що у будь-якому разі підніметься в квартиру, бо не має з собою геть нічого. У нас із дітьми було два наплічники на трьох – у них якийсь рандомний набір окремих елементів теплого одягу і три термоси з гарячим чаєм. Гроші й документи. Цього мені видалося цілком достатньо для виживання. Чоловік запитав, що для мене взяти у квартирі. Згадала тільки про шкільні підручники для молодшої. Не знаю, чому на стресі саме це видалося важливим. І от із таким божевільним набором ми сіли в авто й поїхали з міста геть. На виїзді донька згадала про мурашину ферму, яка залишилася вдома…
Мала дуже хотіла якусь тваринку. Бажано собаку. Якщо точніше – вівчарку. Але всі при справах – роботи, універ, школа… Мурах вона випросила як найбільш оптимальний варіант квартирної живності. Купила ферму за назбирані зі своїх кишенькових гроші. Нас це веселило. Коли принесли з пошти пакунок, вся родина зібралася довкола. Ми спостерігали, як новоприставлена колонія обживає пластикове помешкання. Днів зо три вони не вибиралися зі своєї пробірки й тільки поодинокі розвідники робили вилазки щоразу далі й далі від обжитого куточка. Потім, знайшовши воду, невеличке сімейство разом з гігантською маткою наважилося перейти в підготовлені для них комірчини. Це викликало захват в усієї родини – ми годинами підглядали за тим, як комахи вовтузяться. Їхнє розмірене життя, в якому кожен чітко виконує свою роль, заворожувало. Чиста тобі медитація. Ми ловили для них мух, підгодовували в’яленим м’ясцем і фруктами. Раз на три дні доливали воду. Мурахи визначили окрему кімнату для зберігання запасів їжі, окремо виносили відходи, постійно перетягували яйця зі своїм потомством і та тлі цього всього щасливо плодилися. Через кілька місяців цей спокій і розміреність перестали заворожувати й піклування про ферму стало просто рутинним обов’язком. А тоді ми залишили свою ферму в будинку, в який цілком імовірно могли й не повернутися.
Дякувати Збройним Силам України, наше місто орки так і не взяли. Дім уцілів, а чоловік за кілька тижнів повернувся додому, бо одна із двох його робіт таки втрималася і досі працює. Сльози лилися, коли побачила перші кадри з нашої квартирки. Вижили навіть майже всі вазони. А от мурашник поліг. Чоловік розповів мені про це по телефону якимось зміненим голосом. «Їхніми трупами всіяно весь мурашник, – сказав він. – На тлі того, що відбувається довкола, це така страшна картина». Ми обережно розповіли про непоправне доньці. Вона плакала і казала, що це ми винні, що не повернулися за ними. Потім, що вона винна, що не достатньо наполегливою була. Я намагалася пояснювати їй, що винен все ж путін, бо якби нам не довелося так раптово покидати місто, ми би ні за що не залишили їх вдома.
Невідомо навіщо, але чоловік за звичкою продовжував доливати воду в годівничку. Через день, сказав, що здається, матка трохи ворушиться. А ще за кілька днів сталося диво – з десяток мурашів, які практично вмерли, віджили. Якось вони відчули, що шанс не втрачено.
Нині мурашник повернувся до власниці. Ми дбаємо про дрібних супергероїв, яким належить відновити свою колонію. Вони зносять тіла своїх загиблих співплемінників у окреме місце. Розчищають комірчини. І поки що не відходять від водопою. Мурашник видається занадто великим і порожнім для цього десятка живчиків. Але я в них дуже вірю. Більше вірю тільки в ЗСУ.
