«Харків, Харків, де твоє обличчя? До кого твій клич?»
Павло ТИЧИНА. «Харків», 1923 р.
Ми звикли до війни. Те, що раніше здавалось абсурдом, стає буденністю. Повітряні тривоги в Києві викликають роздратованість, а не страх. Грубішають відчуття. Гинуть знайомі, й ти вже реагуєш на їхні смерті не так болісно. На жаль.
Разом з тим до війни звикнути неможливо. Ти пам’ятаєш останні розмови із загиблими. Ти думаєш, що такого не може бути. Така людина не може загинути.
У Харкові війна дуже близько. Її видно з вікон багатоповерхівок. Увечері, приблизно об одинадцятій, раптом сильний вибух, приліт. За кілька хвилин ще один. Мої знайомі, в яких я зупинився, просинаються, біжать на балкон, бідкаються, лають росіян і путіна особисто. Жінка плаче. Чоловік просто матюкається. Через два дні історія з вечірніми прильотами повторюється.
Харків порівняно зі столицею має обезлюднений вигляд. Так, вулицями їздять автомобілі, але в центрі не дуже багато перехожих. Жінки з тролейбусного депо допомагають військовикам обладнувати блокпост у місті.
У районі Північна Салтівка порожньо. Ідеш і відчуваєш, що великий житловий масив виглядає так, ніби у фантастичному фільмі. Висотні будинки як у біло-чорному кіно — частина вигоріла й чорна, частина ціла й біла. Тільки буйна зелень додає кольору. І серед міської тиші гучні звуки роботи артилерії. Наші працюють. Поодинокі люди забирають вцілілі речі. Перевозять у безпечніші місця так само в Харкові, але десь на інший кінець міста. Це самозаспокійлива умовність — ніхто не знає, куди прилетить сьогодні ввечері чи вночі. Але в людській природі — вірити в краще.
Жінка розповідає, що квартира вціліла, але мародери повиносили щось цінне. Каже також, що в сина в помешканні вибухом винесло двері, але речі всі на місці.
Повз будинки проходить чоловік, працівник торгівлі. Оглядає розбиті крамниці своєї мережі. Дивується і жахається одночасно. На цьому тлі працюють комунальники. Спеціалізоване авто вантажить сміття з контейнерів. Робітники переробляють на тирсу розстріляні дерева, що рясно вкривають землю.
Заходиш у під’їзд, багато квартир без дверей чи з відчиненими навстіж. Вигоріло все — залишилися стіни й попіл. Яка температура тут була?
На майданчику біля торговельного центру робітники прибирають розтрощені залишки будівель і асфальту. Два перевернуті вибухами автомобілі. Також працюють комунальники, ремонтують дорогу. Всі зосереджені й не дуже веселі. Охоче показують вирви.
Далі дорогою до центру міста стоїть спокійна, тиха й смирна черга людей за гуманітарною допомогою.
В середмісті — розбита будівля ОДА, підметена дорога навколо. По центру ще кілька розтрощених будинків. В парку небагато, але все ж гуляють люди й діти…
Така картина відчуття війни в Харкові, другому за величиною місті України.
На знімках: Харків, початок червня 2022 року.
Фото автора.
Фото автора.
