Київщина зустрічає квітучими полями й соковитою зеленню лісосмуг. У цих літніх барвах поіржавіла техніка, знищена під час лютих боїв за столицю, майже непомітна. На відвойованих у рашистів землях життя перемагає. Але перемагає якось дико, первозданно. Абсолютно неприродніми, наприклад, здаються на тлі розстріляних машин вцілілі банери із напівголими жінками, які рекламують лазню, або яскраве запрошення «Переїжджай у Бучу». Ніхто не може нині спрогнозувати, скільки має минути часу, щоби ці плакати знову стали актуальними…
Автобус з делегацією депутатів національних парламентів держав-членів Європейського Союзу «U4U» (United for Ukraine) під’їжджає до Бородянки. Представники Литви, Німеччини, Італії, Португалії, Швеції та Іспанії вирушили сюди, а також у Бучу та Ірпінь для того, щоб на власні очі побачити руйнування, яких завдали окупанти цивільній інфраструктурі.
Дорогою, вже дуже близько до населених пунктів, просто посеред посадки помічаю натягнуту між двома деревами шворку, на якій сохне білизна. Відзначаю, що одяг цілком пристойний, не безхатьківський. А тоді бачу й сам намет, розташований серед насаджень. Поки встигаю подумати про те, що, мабуть, тут поселилися люди, які залишися без житла, про їхній побут і про те, чи є серед них діти, ми вже проїжджаємо вулицями Бородянки. Майже на самому в’їзді в місто вщент спалена будівля, знищена і обгоріла. Вціліла лише одна стіна. На ній – плакат «Бородянщина пишається своїми захисниками». Як пояснив виконувач обов’язків селищного голови Георгій Єрко, це приміщення районного військкомату, а плакат залишився на стіні ще від того, як у місті вшановували пам’ять загиблих воїнів АТО. Припускаю, що його могли залишити навмисне, щоби познущатися. Але Г. Єрко відкидає таке припущення: «Вони би його знищили залюбки, але, мабуть, побоялися».
Будинки почали розстрілювати вже тоді, коли перші колони росіян увійшли в місто, 26 лютого. Бородянка першою зазнала й авіаудару. Бомби скинули на багатоповерхові будинки. Кілька таких розташовані якраз навпроти сумнозвісного пораненого пам’ятника Тарасу Шевченку. На одній із обгорілих стін – напис великими буквами «Ми хочемо жити». Загалом таких будинків розбомбили вісім. І ще чотири – двоповерхові будинки. А також усі адміністративні споруди. Нині люди повертаються додому, але повертатися особливо й нікуди – навіть у вцілілому житлі поки що не працює система опалення, зруйновано всі інженерні комунікації.
Факт
До початку війни населення Бородянки сягало 14 тисяч осіб. У квітні в місті не було й півтори тисячі людей. Нині містяни повертаються на рідну землю. Тепер їх уже майже десять тисяч.
У Бучі делегацію відвели до місця масового поховання цивільних громадян, вбитих російськими окупантами. Біля церкви святого апостола Андрія Первозваного та Всіх Святих уже працювало кілька іноземних знімальних груп. Хоч як сумно, але це місце на наших очах стає знаковим у новітній історії рідного краю. Міський голова Бучі Анатолій Федорук розповідає про втрати цивільного населення, які зазнало місто через російську окупацію. «Практично кожного п’ятого із тих громадян, які залишалися під час окупації в Бучі, вбито, і кожного третього із тих, хто був під окупацією на Київщині, – каже він. – Як засвідчили дані після ексгумації, в 93 відсотках смерть спричинили кульові поранення». Нині в Бучі безіменними залишаються 16 могил. Ще 36 громадян зникли безвісти.
Доки представники делегації оглядали виставку зі знімками, зробленими під час розкопок масових поховань, мені вдалося поговорити з представницею шведського парламенту Марією Нільсон. Вона розповіла, що якийсь час жила в Україні. Має тут багато друзів і часто приїжджає. Один із останніх таких візитів припав на Різдво. Друзі запросили відсвяткувати його у нову квартиру в Ірпені. «Вони дуже хотіли показати мені свою нову кухню, – каже М. Нільсон. – Пригадую, що я сиділа в цій чудовій кухні й думала, що така ж сама може бути будь-де – в Стокгольмі чи в Берліні… Але через три місяці цієї кухні не стало. Їхній дім зруйновано. Відремонтувати його неможливо. Люди, які переїхали сюди свого часу з Криму, знову залишилися без дому. Тепер вони у Львові й не знають, що їм робити далі. А інші мої друзі живуть у моїй квартирі в Швеції». Пані Марія каже, що не може знайти слів, щоб описати злість, які відчуває на росіян за те, що вони зробили біля Києва. «Поважаю Україну та українців, – продовжує вона. – Обіцяю робити все, що можу, для того, щоби парламент Швеції ще більше підтримував вашу країну. Ми й так це робимо. Але від нас має надходити ще більше зброї та фінансової допомоги».
Сотні таких кухонь, про яку говорила пані Марія, в Ірпені нині стерті на порох та побутове сміття. Секретар Ірпінської міської ради Анжела Макеєва приймає делегацію поруч зі щойно збудованим, але вже зруйнованим житловим кварталом. Через дорогу – лише кістяк приватного сектору. За словами А. Макеєвої, із квадрокоптера чітко видно, що цього кварталу (а це півтори тисячі будівель) уже просто не існує. Повністю зруйновано 50 відсотків міста. Майже 95 відсотків ірпінців вдалося евакуювати на час, коли там велися бойові дії. Нині вони повертаються додому… в неіснуючі житла. Людей тимчасово селять у наметових містечках, таборах та вагонах «Укрзалізниці». На завершення А. Макеєва каже, що готова відповідати на запитання, але у відповідь тиша. Одна із представниць португальського парламенту напівпошепки: «Що ще можна запитувати? Те, що бачать наші очі, говорить краще за будь-які слова».
Від цього візиту маю суперечливі відчуття. Якоюсь недоречною видається наша присутність серед цього людського горя. Упевненості додають слова народного депутата від «Європейської солідарності» Володимира Ар’єва: «Людина, котра бачила це на власні очі, цілком може зруйнувати російську пропаганду, яка працює на Заході. Зокрема, в Італії нині розповідають про те, що в Києві нацисти, а те, що ми показуємо, – це постановка. Тепер люди, які тут побували, можуть розповідати своїм локальним медіа, що все, що говорить російська пропаганда, – це фейк. Вони тут заряджаються правдою». Такої ж думки і представник фракції «Слуга народу» Богдан Яременко. «Для наших колег з європейських парламентів це зовсім не екскурсійна поїздка, – наголосив він. – Звичайно, вони отримують дуже сильні й шокуючі враження, але в спілкуванні з нами одразу ж переходять до дуже практичних тем – чим нам можна допомогти. На війні, в політиці, в бажанні набути членства в ЄС»...
А за словами литовського дипломата Павіліоніса Жиґімантаса, який уже вп’яте в нашій країні з початку цього року і вчетверте з початку війни, нинішня делегація європейських парламентаріїв на Київщині передусім для того, щоб створити коаліцію для вирішення питання про членство України в Європейському Союзі. «Найкращою відповіддю на ці звірства було би, якби Європа вас захищала», – переконаний він.
