За допомогою таких наративів кремль намагається вплинути на громадську думку в країнах демократії, підірвати підтримку керівництва цих країн України у її боротьбі з російською агресією, та внести розкол серед країн Європи. Те, чого найбільш боїться кремль – це солідарність і рішучість світового співтовариства у боротьбі з його агресією і імперськими намірами.

На жаль, ці наративи іноді ретранслюються на Заході доволі респектабельними і відомими політиками. Таких ретрансляторів можна умовно поділити на дві основні категорії: по-перше, це ті західні політики, які в силу своєї наївності чи політичної короткозорості самі стають жертвою маніпуляцій і російської пропаганди; і, по-друге, ті, хто свідомо використовує ці наративи, оскільки це відповідає їхнім прихованим інтересам.

Прикладами цього є кремлівські пропагандистські наративи, які останнім часом набули помітного розповсюдження на Заході. 

Мабуть, одним з таких найбільш небезпечних наративів є маніпулятивне твердження про те, що, буцімто, за збройний напад росії на Україну відповідальність несе Захід, зокрема НАТО, оскільки, мовляв, намагання розширення НАТО з включенням в цю організацію України, спровокувало агресію росії, для якої розширення НАТО є «червоною лінією». На Заході активно підтримують цей наратив, зокрема, відомий політолог, професор Чиказького університету Джон Міршаймер та колишній посол США в СРСР Джек Метлок.

Однак цей наратив не витримує критики ані з точки зору міжнародного права, ані з точки зору звичайної логіки.

Так, насамперед, Україна як суб’єкт міжнародного права, як будь-яка інша держава, має суверенне право самостійно визначатися вступати чи ні в будь-яку міжнародну організацію, у тому числі НАТО. Це, зокрема, випливає з такого основоположного принципу міжнародного права, як принцип суверенної рівності держав. Крім того, стаття 51 Статуту ООН передбачає невід’ємне право кожної держави-члена ООН як на індивідуальну, так і на колективну самооборону, тобто на вступ до оборонного альянсу. 

З точки зору міжнародного права не можна також виправдовувати збройний напад однієї державу на іншу тим, що вона збирається долучитися до будь-якої системи колективної оборони. 

З точки зору логіки є абсурдною теза про те, що вступ однієї держави в НАТО (наприклад, Польщі або Фінляндії чи Швеції) не є порушенням «червоних ліній» якоїсь держави, тоді як вступ іншої держави (в нашому випадку України) є таким порушенням.

Іноді прихильники так званого «реалізму» у зовнішній політиці намагаються просувати ще один наратив, який можна сформулювати наступним чином. Оскільки головним геополітичним противником США у двадцять першому столітті є Китай, важливо не допустити утворення стратегічного антизахідного союзу між росією та Китаєм, а відтак заради цього можна пожертвувати Україною чи її інтересами, віддавши її в сферу впливу росії.

Насправді такий крок, як потрапляння України в сферу впливу росії, мав би катастрофічні політичні наслідки для всього світу і залишків універсальної системи колективної безпеки. По-перше, це дало б сигнал Китаю, що протиправне застосування сили в міжнародних відносинах не тільки не карається, а навіть винагороджується, внаслідок чого суттєво зросла б ймовірність силового захоплення Китаєм Тайваню. По-друге, пожертва Україною підірвала б довіру до Заходу, його сили та тим моральним цінностям, які він сповідує. 

Ще одна група західних політиків намагається просувати тезу про те, що не можна допустити перемоги України у війні з росією, оскільки кремлівський диктатор може «втратити обличчя» і застосувати тактичну ядерну зброю.

Насправді, як свідчить попередній історичний досвід, достатнім важелем стримування ядерної загрози є занадто висока ціна використання ядерної зброї агресором. Для того, щоб запобігти застосуванню ядерної зброї, треба посилювати здатність жертви агресії захистити себе, а не послаблювати її. У будь-якому разі відмова у допомозі жертві агресії аж ніяк не є способом попередження можливого використання ядерної зброї. 

Окрім цього, поступки перед ядерним шантажем мають також руйнівний вплив на світовий режим нерозповсюдження ядерної зброї, оскільки змушують держави світу за будь-яку ціну створювати ядерний потенціал як гарантію своєї безпеки. Для того, щоб режим нерозповсюдження ядерної зброї був ефективним, має бути навпаки – той, хто вдається до ядерного шантажу, має бути покараний і повністю ізольований. 

Ще один кремлівський наратив на Заході звучить так: надання Україні важкої зброї може призвести до «ескалації конфлікту» або навіть «третьої світової війни» і втягування у війну НАТО.
Насправді, з міжнародно-правової точки зору, постачання будь-якої зброї Україні не робить країну, яка надає таку військову допомогу, стороною у війні між росією та Україною. Це може статися лише тоді, якщо інша країна направить на територію України свої регулярні збройні сили з метою їхнього застосування проти російських військ.

Щодо такого поняття, як «ескалація конфлікту», яким кремлівські маніпулятори намагаються залякати країни Заходу, то за допомогою цього поняття кремль намагається припинити підтримку західними демократичними країнами України і тим самим послабити можливості України ефективно захищати свою територію від російської агресії.

Насправді, причиною «ескалації конфлікту» є збройна агресія росії проти України і зупинити цю «ескалацію» можна лише підтримавши здатність України захищати себе.

На завершення варто зазначити, що всі ці наративи мають дещо спільне: усі вони так чи інакше є ідеологічним обґрунтуванням і проявом політики умиротворення агресора, яка, як це переконливо довела історія, не здатна забезпечити мир і справедливість, а лише спонукає агресора до ще більш агресивної поведінки і нових злочинів. Єдиний правильний шлях для людства – солідарність і взаємодопомога перед лицем агресивної війни, рішучість і послідовність в застосуванні сили проти держави-агресора в ім’я справедливого миру і верховенства права в міжнародних відносинах.