Привезли ледь живого — з діркою в спині, в яку за бажання можна було засунути кулак, зі шматком металу в основі черепа. Власне, і привезли лише через два дні, бо намагались стабілізувати його в місцевій лікарні, щоб довезти. Довезли.
Сірий, глухий від контузії, через дірку в спині хлюпає повітря з кров’ю, вивалюються шматки чорних розбитих м’язів та скалки кісток.
— Ромо, Ігорю, взялися! Ми й не таке бачили! — швидко, без зайвої метушні: комп’ютер, аналізи, на стіл. Не вперше.
Заводжу зажим в рваний отвір за правим вухом, акуратно зондую, постукуючи — звук удару металу по кістці відрізняється від звуку металу об метал. Як музика, тільки тут ще й тактильні відчуття.
— Ага, є! — захоплюю щось велике в глибині рани й, потроху розкачуючи, тягну назовні. В браншах зажиму з живої плоті на світ Божий з’являється смерть — шмат тьмяного подзьобаного металу, сантиметрів зо три.
— Як він йому голову не одірвав?!
— Не його доля...
Далі торакотомія, видалення згортків крові з плевральної порожнини, ушивання легені, дренажі. Це нескладно. І хлопчик тримається, молодчинка.
І тепер — «найвеселіше»: вихідний отвір на спині, дводенної давності, з уламками лопатки та обривками м’язів, інфікована некротична рана з дефектом шкіри, сантиметрів 10—12 у діаметрі.
— Ромчику, суши! Ігорю, притримуй! — з годину копіткої шевської праці, з висіченням, припасуванням та пошаровим ушиванням. І ще — жменя кісткових уламків, залишків лопатки.
— Усе, закінчуємо! — закляк зовсім, глупа ніч на дворі. — Ромо, Ігорю, зашивайте інші дірки, дренуйте, на сьогодні досить. Живий — і це вже добре!
34 доби, 10 оперативних втручань, сотні перев’язок і крапельниць. Сашика нянчило все відділення — підбирали одежину, носили з дому смачненьке, доглядали й просто любили.
А потім приїхала його мама з іншої області, маленька тендітна жіночка з невимовно сумними очима. Сашу ми оддавали якось навіть неохоче: звикли ж бо до нього як до рідного, попри йоржистий характер і впертість. Сашко, щасти тобі!
Чернігів.
Фото надано автором.
