Його світлини друкувалися у виданнях Германії, Італії, Нідерландів, і запити на нові роботи автору постійно надходять з усього світу.

Але Олександр волів би, аби не було ні тієї слави, ні того, через що вона прийшла. Адже визнання фотохудожник отримав саме завдяки своїм світлинам із життя окупованого Херсона та мітингів протесту проти загарбників, на які тисячі його земляків виходили навесні, аж поки мирні акції не стали розстрілювати, а їх учасників відправляти на підвали. 

Репортер і сам ризикував потрапити під кулю – адже знаходився у самісінькому вирі подій. На додачу, існувала небезпека викрадення: адже російські окупанти і колабораціоністи визнавали тільки одну «журналістику» – за темниками з Москви. На людей з камерами стали полювати, тож Олександру довелося її відкласти, і крадькома знімати на свій телефон.

Доки був Інтернет, зроблені фото відсилав до електронного сховища, а в пам’яті гаджета їх видаляв  – як-не як, а телефони перевіряли й орківські патрулі, і під час перевірок на блокпостах. Напруга зростала: журналіст очікував, що за ним з дня на день також прийдуть людолови. Тому, не чекав їх: спершу переховувався на квартирі знайомих, а потім, вже у серпні, зміг виїхати на підконтрольні ЗСУ території.

Поневіряння дарма не минулися і позначилися на здоров’ї – як і більшість вимушених переселенців, Олександр змарнів, схуд, втратив душевний спокій. Але пекло й горіло пристрасне бажання поділитися побаченим з усім світом, нагадати йому про горе та невимовний біль, пережитий тисячами його земляків. Тому після того, як фотохудожник перебрався на вільну Одещину, за допомогою колег та громадських активістів організував мандрівну виставку з півсотні найяскравіших своїх світлин, яку назвав «Нескорений Херсон». 

Вона вже об’їхала більшість великих українських міст, побувавши у Києві, Вінниці, Львові, Одесі, Івано-Франківську. І всюди подивитися на знімки приходили і херсонці, котрі знайшли в цих містах тимчасовий прихисток. Довго стояли перед фотографіями на стінах, роздивляючись сповнені рішучості обличчя мітингарів і кривавий відбиток окупантського берця на асфальті. Кожний згадував щось своє, і від тих спогадів в очах глядачів, котрі намагалися видаватися спокійними, виблискували зрадницькі сльозинки.

Так до Олександра Корнякова прийшли творчий успіх і міжнародне визнання. Але фотохудожник вважає,що спочивати на лаврах для нього не на часі. В Одесі він не засиджується – виїжджає, як він каже, «в поля»,знімаючи бойову роботу українських воїнів на південному напрямку.

Далеко не всі з цих фото зараз можна публікувати, аби не спрацювати на користь ворога. Але Олександр поділився з власкором «Голосу України» мрією: нову виставку з цих робіт, не менш цікавих та яскравих, хоче організувати вже у визволеному Херсоні. Нехай і просто на вулиці: аби лишень світлини не залишали людей байдужими.

Фото Олександра КОРНЯКОВА.

Херсон.

На знімках: миттєвості мітингів протесту проти російської окупації в Херсоні.