Торкнулася вона своїм чорним крилом і культури. Багато театрів, музеїв, інших інституцій зруйновано або добряче понівечено, а працівники вимушені були тікати з країни світ за очі — подалі від «асвабадітєлєй». Утім, діячі культури розуміли, що в ці тяжкі часи вони мають не впадати у відчай, а тримати свій культурний фронт.
Про те, як живуть нині вітчизняні театри, як вони реагують на виклики цього непростого часу, говоримо з народним артистом України, директором і художнім керівником Київського національного академічного театру оперети, заслуженим діячем мистецтв України, головою Національної спілки театральних діячів Богданом Струтинським (на знімку).
— Богдане Дмитровичу, зізнаюся чесно, приходити у ваш театр удвічі приємніше. Тішить ваш репертуар, який щоразу оновлюється, відбувається пошук чогось нестандартного. А ще тому, що, переступивши поріг, ти потрапляєш у справжній храм мистецтва, де все вишукане й досконале — від фойє до сцени та головної зали. Як вам це вдається?
— Ну, всіх секретів я не розкрию, але війна — це страшний виклик і потрясіння. Здається, до неї ми всі й готувалися і водночас вона заскочила нас таки зненацька. Утім, як парадоксально це не звучить, але багато в чому нам допоміг ковід, бо ми вже навчилися працювати в складних умовах. До того ж пандемію ми використали для реконструкції й оновлення театру. До речі, до пандемії в нас було розпродано квитки більш як на 150 вистав. Це накладало великий обов’язок. І щойно ми почали віддавати борги своєму глядачеві, у нас було заплановано дуже багато проектів, як почалося оце страхіття. Війна, звісно, зупинила всі наші проекти. До речі, 25 лютого в нас мала відбутися прем’єра вистави «Бал», ставити яку мав італійський режисер Матео. Тож коли загроза війни нависла, він за рекомендацією посольства Італії виїхав на батьківщину. Було це 14 лютого. Минає кілька днів, нічого не відбувається, і я прошу його повернутися. Робимо це під мої особисті гарантії. І тут 24 лютого, дороги всі заблоковані, ми правдами і неправдами доставляємо його на територію посольства, а далі — в Молдову, і вже звідси Матео дістається Італії.
— І от війна, перед культурою постають нові виклики. Як налагоджували роботу? Загалом наскільки змінився репертуар вашого театру у зв’язку з цим і що нині найбільше хоче бачити глядач. Чи моніторите ви цю ситуацію? Що на часі, що, можливо, поставили на паузу, а можливо, від чогось взагалі довелося відмовитися?
— Дуже гарне запитання. Ми працюємо фактично з травня місяця. Також, використавши складний час, провели багато міжнародних зустрічей, створили театральну резиденцію в Португалії, об’єднавшись там зі спілкою театральних діячів. Дали кілька концертів, зокрема в Польщі, Франції, Австрії, Швейцарії, Чехії і переказали кошти на ЗСУ. Одне слово, тримаємо свій культурний фронт.
А якщо подивитися на питання переосмислення репертуару, то свою репертуарну політику ми завжди будували з відповідним балансом. У нас є кілька сцен, і кожна має своє призначення і свій характер. Що стосується мови, то всі вистави ми й раніше ставили українською. Російських авторів ми познімали давно і фактично базувалися на вітчизняних творах та міжнародному наповненні.
Сьогодні ми дуже активно піднімаємо забутий пласт української музики і всіляко намагаємося пропагувати своє. Ось і нещодавно відбувся концерт при свічках, де звучала музика українських композиторів епохи бароко і класицизму. А це, зокрема, Максим Березовський і Дмитро Бортнянський. До речі, обидва — вихідці з колишньої столиці Гетьманщини — міста Глухова. Доля, особливо до першого з них, у тодішній імперії не була прихильною, тому й багато творів не збереглося. Але Україна пам’ятає і цінує своїх геніїв та потроху повертає їх із забуття, зокрема і наш театр. Є цілий пласт музики, яку треба піднімати. Незабаром — великий симфонічний концерт української музики.
— Нині багато артистів пішли боронити Україну, серед ваших колег теж є захисники. Як театр справляється з їхньою відсутністю. Можливо, чимось допомагаєте.
— Так, ця чорна сторінка не оминула й наш театр, як, власне, й інші. Раніше на фронті загинув наш працівник сцени. І ось зовсім нещодавно надійшла ще одна сумна звістка: у боях під Бахмутом віддав життя за нашу Перемогу, до речі, уродженець Донеччини Вадим Хлуп’янець. Дехто з колег переїхав за кордон. Тому нещодавно провели конкурс і добрали кількох виконавців. Одне слово, окрім шоку, ми отримали ще й величезний приплив енергії, і вона нас об’єднала.
— До речі, про об’єднання. Днями я побувала на благодійному концерті «Об’єднані заради Перемоги». Можу щиро зізнатися, що це був певний момент катарсису. І назвати його лише концертом, напевно, було б дуже вузько, адже на сцені зібрались найпотужніші виконавці, й усі їхні виступи було присвячено нашим героїчним оборонцям. Розкажіть про це детальніше.
— Ми проводимо багато акцій, але ця була особливою. Бо як я вже сказав: крім шоку, отримали ще й велику внутрішню мобілізацію, певну адреналінну енергію, яка не прибила нас до стінки, а змобілізувала і показала, що українці готові боротися за будь-яких обставин. І, звичайно, ми всі об’єдналися, кожен на своєму фронті. Тобто кожен бере свою цеглинку і вкладає в цю будівлю під уже новим іменем — незламна Україна.
І незважаючи на те, що ми вже мали такий досвід, ця акція була дуже особливою. З одного боку, мистецтво — це радість, воно має нести надію, енергетичне наповнення, а з другого — мистецтво має відповідати на виклики. Сьогодні люди хочуть катарсису, повного очищення. Нам навіть хлопці кажуть: ви мусите жити, виходити на сцену, бо заради цього ми воюємо. Але й інший катарсис як очищення через високе загострення емоцій. А на цьому концерті були саме такі терези.
Загалом історія циклічна, як і сто років тому, ворог у нас той самий. Але дуже вже не хочеться, щоб знову сталося те, що сотню літ тому. Україна повинна вистояти і перемогти, а історія має бути гарним уроком. Тому два дні поспіль ми обдаровували глядачів неймовірними піснями, а всі гроші, зібрані від цього концерту, а також від лотереї, яка відбулася у фойє театру, було передано нашим сімом героїчним оборонцям на їхні протезування, реабілітацію й відновлення після тяжких травм. Хлопці, які нині перебувають у Київському військовому госпіталі, отримали по 40 тисяч гривень. А на концерт ми запросили їхніх рідних і близьких, а ще — лікарів шпиталю, які також тримають свій медичний фронт.
Дружини трьох воїнів, до слова, були при надії, і в цьому теж простежувався певний символізм, бо ж усі ми плекаємо свою надію, що вже зовсім скоро — наша Перемога.
— Богдане Дмитровичу, ви очолюєте Спілку театральних діячів України. Охарактеризуйте ситуацію загалом у цій царині. Що нині відбувається, які трансформації? Може, є якась статистика, скільки театрів зазнали втрат, як переформатовується їхня робота тощо?
— У нас є прямий діалог з Національною спілкою і цими театрами. Приміром, колегам із Маріупольського театру, які втратили роботу, спілка перерахувала 150 тисяч гривень допомоги. Чернігів. Там було втрачено житло, теж допомогли. Коли окупанти викрали керівника херсонського театру Олександра Книгу, ми підключали дуже багатьох впливових людей і міжнародні інституції та зверталися навіть до президента Туреччини.
Ще одна наша діяльність спрямована на те, аби донести міжнародній спільноті, що російське — це токсично, воно вбиває. Але маємо ганебний приклад з Ла Скали, коли вони відкрили сезон оперою «Годунов». Я розумію наскільки сильне грошове лобі і наскільки «Газпром» не спить. Але нам треба цьому протистояти. На жаль, ми самі винні, бо не гастролювали, не показували себе. Наша державна політика тут була програна і було б добре хоча б сьогодні це якось надолужувати. Адже нині Україна настільки потужно заявила про себе, тож це саме той час, аби показати світові й свою культуру. Щоправда, робиться це поки що хіба на особистих контактах. Ми досі не зрозуміли, що це треба фінансувати. Ще не прийшло розуміння, що культура має йти перед «Байрактарами». За 30 років ми не використали цей момент, як це зробили країни Балтії чи та сама Польща. На жаль.
— Ну, і не можу не запитати про плани на майбутнє. Адже зустрічаємо новий рік, рік нашої Перемоги. Ви вже пропрацьовуєте, як зустрічатимете Перемогу, що запропонуєте глядачам?
— Я дуже хочу, щоб війна, яка почалася й очікувано, і водночас несподівано, так само раптово і закінчилася. Не якоїсь конкретної дати, а просто застала нас зненацька. Я в це дуже вірю і вважаю, що це буде найбільша енергія, яку може прожити будь-хто. Якісь окремі номери не готуємо. Але в нас готується прем’єра. До речі, до Нового року і Різдва у нас також досить широка і яскрава програма і для дорослих, і для дітей. Тож працюємо, набираємось енергії і чекаємо на Перемогу.
Розмову вела Марина КРИВДА.
Фото надано театром.
