Ірпінчанин пенсіонер Сергій Тайструк вивіз під час окупації майже 200 мешканців міста, а загинув від осколка снаряду в дворі свого будинку.
російські військові на важкій техніці ввійшли до Бучі вранці 27 лютого 2022 року. Цього самого дня були перші загиблі. А залишили вони місто 31 березня. Окупація тривала 33 дні. За офіційними даними, за цей час у Бучі від рук російських окупантів загинуло понад 450 осіб. Було зруйновано 22 висотні житлові будинки, два з яких не підлягають відновленню, і 243 приватні будинки, які зазнали фактично майже 100-відсоткової руйнації.
Окупація Ірпіня тривала з 5 до 28 березня. За цей час загинуло майже 300 цивільних і до 50 українських військових, серед яких 16 представників місцевої територіальної оборони. Загарбники зруйнували понад 70% міської інфраструктури.
Горе стукало майже в кожен дім
5 березня минулого року стало останнім днем життя мого друга жителя Бучі Миколи Колоскова. З ним ми товаришували зі школи, майже 50 років.
Приблизно о 21.00 Микола був у квартирі своєї дочки, по вулиці Героїв Майдану, 15. Він вийшов на балкон і став живою мішенню для рашистів у десантній машині на блокпості біля «Пасажу». Вони побачили силует чоловіка і вирішили розважитися: із 30-міліметрової гармати бойової машини вистрілили по ньому. Вогнем знищили чотири квартири. Прошитий чергою з ворожої зброї Микола Колосков помер на руках своєї дружини. Останнім його словом було її ім’я — Тетяна…
Микола працював приватним підприємцем і мав мирну професію будівельника. У Приірпінні є багато приватних будинків, які він звів зі своєю бригадою. Осиротів його власний будинок. Без батька залишилися троє дітей і два онуки.
Безвідмовний і відповідальний
Ірпінчанина пенсіонера Сергія Тайструка я знав майже 20 років. Він був безвідмовною та відповідальною людиною. На своїх стареньких «Жигулях» ВАЗ 2104, ризикуючи собою, врятував життя багатьом ірпінчанам, доставляючи їх у безпечні місця.
Під час евакуації сусіди довіряли Сергію ключі від своїх домівок. Він опікувався домашніми тваринами, яких люди через різні обставини залишали.
У той трагічний для Сергія Тайструка день Ірпінь бомбили. Він разом зі старенькою мамою переховувався у підвальному приміщенні свого приватного будинку. Бомбардування, здавалося, закінчилося. Сергій залишив маму в підвалі, а сам пішов до хати приготувати чай. Минуло приблизно півгодини, мати почала хвилюватися — куди ж подівся син — і драбиною піднялася нагору.
Вона побачила, що Сергій без ознак життя лежав поруч з автомобілем.
У голові стирчав осколок снаряду. Смерть була миттєва. Її єдиний син, гордість, радість і надія, загинув. Найстрашніше у житті те, коли батьки оплакують мертвих дітей.
У Сергія, крім матері, залишилися дружина і син-інвалід.
У соціальних мережах люди писали, що Сергій Тайструк вивіз на своїй старенькій машині майже 200 ірпінців.
Йому в 2022 році (посмертно) присвоєне звання почесного громадянина міста Ірпінь.
Пам’ятник у Бучі кадировці сприйняли як техніку ЗСУ
Нам із сестрою пощастило пережити окупацію Бучі й залишитися живими.
У центрі міста, на Варшавській трасі, між п’ятиповерховими будинками, було влаштовано барикади. На одній із них (приміщення редакції «Бучанських новин» та штаб) тероборонівці повісили маскувальну сітку.
Ми крізь вікно бачили, як ворожа техніка розстріляла приміщення тероборони, і від вогню п’ять поверхів будинку було зруйновано. Снаряд, запущений на барикаду, потрапив у квартиру будинку 101 по вулиці Вокзальній.
Дивом не загинули мати з дорослою донькою, які там перебували.
Коли кадировці на своїй техніці пересувалися Вокзальною (одна з центральних вулиць Бучі, що найбільше постраждала від боїв), побачили на постаменті броньовану розвідувально-дозорну машину (БРДМ) — пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам. Вони сприйняли його як бойову техніку ЗСУ і почали гатити по ньому. Не побачивши вогню у відповідь, врешті зрозуміли, що це. А вже через декілька хвилин ворожу колону, яка переходила залізничний переїзд, почали по-справжньому знешкоджувати українські бійці.
Підтримували одне одного
Допомагала мешканцям Бучі вижити в той тяжкий час гуманітарна допомога від Міжнародного Товариства Червоного Хреста та інших благодійних організацій. Тоді як, на жаль, багато продовольчих магазинів, аптек, банків були пограбовані мородерами...
Під час окупації мешканці, які залишилися, стали ще дружнішими. Готували їжу на вогнищі біля своїх будинків, морально підтримували одне одного. Хоча траплялося, коли свої здавали ворогу своїх — тих, хто був в АТО і в теробороні. Люди розплачувалися за це своїм життям.
Пристосованих бомбосховищ не було. Переважна більшість людей ночували в підвальних приміщеннях без світла, води, туалету. Спали на дерев’яних піддонах. Кому пощастило, знайшли порятунок в укритті школи № 4.
Мешканцям будинку № 3, на вулиці Нове шосе, керівник спортклубу Олексій Кокорін надав своє підвальне приміщення для безпечного перебування.
У наш двір заходили загарбники. Передусім їх цікавили молоді люди та татуювання на їхньому тілі. Прискіпливо шукали бандерівців та націоналістів. Кілька разів підходили і до нас, пенсіонерів, які постійно грілися біля вогнища, оскільки світла, газу, води, опалення не було.
Бойовики під час перевірок вимагали документи, телефони. Смартфони одразу знищували і викидали у смітник. Тому у величезних чергах біля входу до місцевої лікарні люди заряджали переважно кнопочні мобільні телефони. Це був єдиний зв’язок зі знайомими і рідними.
Окупанти забороняли ховати померлих. Знаю випадок, коли померла самотня вчителька, яка мешкала на вулиці Енергетиків, дев’ять діб перебувала в своїй квартирі. Потім дозволили її поховати у дворі будинку, де жила.
Стало звичним, що тіла покійних лежали по кілька днів на тротуарах. Цинізм росіян зашкалював: пізніше біля пам’ятника БРДМ у Бучі їхні командири і священики влаштували молебень...
Ніколи не забуду, як рашисти майже годину з Ірпеня вулицею Вокзальною (Буча) виводили свою понівечену техніку, яка хоч якось могла рухатись, на їхню військову базу біля села Мироцького.
Рашистам слід пам’ятати: коли народ постає проти агресії, неминуча поразка окупанту забезпечена. Завжди знайдеться той, хто сильніший. Увесь світ об’єднується у боротьбі проти насильства, тиранії і зла. Але моїх друзів, як і сотні мешканців Ірпеня і Бучі, вже не повернути. А міста, в яких вони жили, ввійшли в новітню історію як справжні фортеці, котрі стали на захист столиці.
Бучанця будівельника Миколу Колоскова окупанти розстріляли на балконі багатоповерхового будинку із 30-міліметрової гармати бойової машини десанту.
Володимир ЕННАНОВ, мешканець Бучі.
Фото з архіву Володимира Еннанова.
