Черкаський благодійний фонд «Подаруй дитині світ» після запровадження в Україні воєнного стану евакуював у закордонні клініки понад 30 онкохворих дітей, розподілив допомогу шести лікарням на суму більш як 100 тисяч євро, адресно доставив тонни гуманітарної допомоги для важкохворих людей і тих, хто потребує стороннього догляду. Про те, як нині працює фонд, які історії гріють душу під час війни, розповідає його очільниця Світлана Федорова (на знімку).

— Ми вже ніколи не будемо такими, якими були до війни. Пам’ятаю не день, а кожну мить, коли перевернулося життя і прийшло усвідомлення: наперекір усьому жахіттю треба вижити, жити, працювати. Тільки так можна не зламатися, не зігнутися — вистояти.

...Пам’ятаю, як у перші дні повномасштабного рашистського вторгнення у Черкаському обласному онкологічному диспансері було тимчасово зупинено лікування дітей. Не ризикували починати, скажімо, хіміотерапію, бо не могли передбачити наслідки, якщо її припинити, наприклад, через обстріли. В онкодиспансері бомбосховища не було. Користувалися цокольним приміщенням, в яке діти й спускалися з третього поверху під час тривог. Майже безперервно вили сирени, і їм було дуже страшно. Це найважче — коли гірко плачуть діти...

Потім ми довідалися, що найбільші фонди, які опікувались онкохворими дітьми спільно з МОЗ та під патронатом дружини Президента України Олени Зеленської, оголосили про програму евакуації дітей за кордон. Ми вирішили вивезти і черкаських дітей. Фонди забезпечували домовленості із закордонними клініками і логістикою по Європі. Нашим завданням було відвезти дітей до Львова, звідки вже їх забирали представники клінік.

Найважче було знайти транспорт. Спочатку водії погоджувались, потім — відмовляли, і так тривало тиждень. Лікарі не дозволяли перевозити дітей з іншими пасажирами. Потрібен був тільки окремий автобус. Паралельно вирішували з кожною окремою родиною дитини питання зі збором необхідних документів для виїзду за кордон, а також пошуком грошей на оплату транспорту і пального. Врешті ми знайшли автобус для першої поїздки. Нам дуже пощастило з водієм, чуйним, зібраним і кмітливим. Він розумів, що везе особливих пасажирів. Вони не можуть стояти довго в чергах на блокпостах, чекати перевірок. І тому вмикав фари і їхав по зустрічній без черги.

Тероборонівці, коли дізнавались, хто їде в автобусі, не тільки пропускали, а й передавали на сусідній блокпост цю інформацію, аби й там пропускали без черги. Але дорога у зв’язку із загрозливою ситуацією все одно була тривалою, важкою. Потрібно було десь дітям відпочити, зупинитись до початку комендантської години. І я шукала місце для ночівлі, телефонуючи в територіальні громади по маршруту автобуса. Так знайшла місце у дитячому садочку, де діти з мамами не тільки переночували, а й повечеряли та поснідали. Провела на телефоні практично добу — тривожно, нервово, але ми впорались з цією поїздкою. Після того було ще кілька рейсів — для дітей із ДЦП, із гемофілією. Везти хворих на це рідкісне захворювання було особливо небезпечно: будь-який різкий поштовх автобуса міг викликати кровотечу, яку дуже складно зупинити через специфіку хвороби.

Загалом нам вдалося евакуювати понад три десятки дітей. Дехто з них успішно завершив лікування за кордоном і вже повернувся в Україну. Деякі дітки продовжують лікуватися. А дехто, на жаль, уже ніколи не обійме рідних...

У довоєнний час нашою цільовою аудиторією були діти з онкозахворюваннями, а також діти та дорослі, які потребують паліативної допомоги. Війна внесла свої корективи. Ми познайомилися з великою кількістю людей, які теж потребують підтримки. І на них держава та благодійники мало звертають уваги. Це підопічні геріатричних пансіонатів, пацієнти, які перебувають вдома з важкими хворобами, самотні люди поважного віку, які потребують догляду. Як виявилося, таких людей дуже велика кількість, а під час війни їм ще важче, ніж раніше. Ми випадково познайомились із волонтеркою, яка не виїхала з харківської багатостраждальної Салтівки, а купувала продукти і розвозила їх стареньким, важкохворим, прикутим до ліжка людям, які не могли залишити свою домівку. Таких людей там було майже дві сотні. Ми мали чим допомогти — продуктовими наборами, засобами гігієни і починаючи з минулої весни відправляли передачі для них. Пізніше з’ясувалося, що в Харкові під час воєнних дій було пошкоджено багато хоспісів — і приватних, і державних. Пошкоджено онкодиспансер, центр паліативної допомоги. Люди лишилися вдома без ліків, без знеболення, без засобів гігієни, підгузків, пелюшок, ми все це передавали туди, пропонували свою допомогу, щоб їх звідти вивезти. Домовились із черкаськими геріатричним пансіонатом та центром паліативної допомоги, аби вони прийняли цих людей. Тяжкохворі люди не можуть поки що зважитися на переїзд, і ми продовжуємо піклуватися про них дистанційно.

Одночасно продовжуємо реалізовувати проекти, котрі найбільш затребувані.

Щиро вдячні Міжнародному фонду «Відродження», за сприяння якого ми отримали і розподілили по лікувальних закладах гуманітарну допомогу більш як на 100 тисяч євро. Фахівці фонду знайшли колег у Німеччині, які зробили дві великі поставки допомоги — цілі фури. Перша — різноманітні ліки, які ми розподілили на шість медичних закладів у Черкаській області. Другий вантаж містив витратні лікарські матеріали, хірургічне обладнання, інструментарій — його ми теж розподілили на ці шість закладів. Було дуже приємно, що нам довірили цей вантаж. Нині ми в очікуванні третього. Реалізували також два проекти, які спрямовані на гуманітарну допомогу таким цільовим аудиторіям, як важкохворі люди, онкохворі, ті, хто потребує паліативної допомоги. Серед цих пацієнтів і черкащани, і люди, які приїхали з інших областей, а також жителі Салтівки, про яких я вже згадувала. Для них закуповували, розподіляли, роздавали, пересилали продукти та засоби гігієни. Починаючи з літа таку допомогу від нас отримали майже півтисячі осіб. Ми приділили велику увагу, щоб вміст наборів був якісним, і щиро раділи відгукам, коли люди казали, що завдяки цим наборам вони почуваються людьми. Адже ми старались усе зробити не для звіту, а для того, щоб люди відчували турботу. Також цього року змогли втілити одну з мрій — зимовий сад у центрі паліативної допомоги, ініціатором створення якого ми свого часу були. Паліативний центр —це таке місце, де дуже багато болю і смутку. Й має бути куточок, в якому люди могли б поспілкуватися, послухати музику, погортати журнал, почитати книжку.

Що було найважчим упродовж першого року війни? Насамперед сприймати жахливі новини. А ще постійно переслідує відчуття, що я роблю зовсім мало, не збираю мільйони... Хоча з другого боку, днями я готувала презентацію нашого фонду, і люди, які її переглядали, сказали: «Ого, яка у вас бурхлива діяльність!». Але завжди здається, що можу зробити більше. Хоча, можливо, ця думка переслідує нині багатьох українців. У такі моменти згадую історії, які спонукають не опускати руки. Як-от про 19-річну дівчину з орфанним захворюванням. Її діагноз — єдиний в області. Лікування коштами місцевого бюджету передбачено тільки для дітей. І коли їй виповнилося 19 років, вона раптом дізналася, що тепер має лікуватися власним коштом. Два необхідні флакони ліків коштували 50 тисяч гривень, а в дівчини сім’я: бабуся-пенсіонерка і мама — касирка супермаркету, тобто швидко знайти такі гроші на ліки, без яких дівчина просто помре, вони не могли. Звісно, ми підключились, щоб вона отримала необхідну терапію — і дівчина її одержала.

Постійно шукаємо гуманітарну допомогу, бо в нас великий запит на її отримання. Однак навіть те, що ми отримуємо безоплатно, треба якось транспортувати до Черкас. І спочатку робили це за мої кошти, потім за кошти друзів, потім — за кошти мого сина, потім з’явились люди, які допомагають нам. Тобто якщо хочеш допомогти — якимось неймовірним чином з’являються можливості для цього. Я не знаю, як це працює, але працює. А трапляються й просто неймовірні історії. Коли ми готували велику відправку допомоги у Харківську область, незнайомі нам люди попросили передати адресну посилку одній жінці похилого віку. Звісно, ми передали. Однак вантаж був великий, адресатів багато — і цивільних, і військових, які стояли на позиціях під Харковом. Щось пішло не так, переплуталося, і та бабуся свою адресну посилку не отримала. Яким же було здивування, коли через кілька днів ту посилку приніс бабусі один із військових, якому випадково та посилка дісталася! Він не пошкодував часу, аби її передати особисто.

...Інколи думаю: аби не війна... Ми продовжили б видавати книжки про троля Семена для психологічної підтримки дітей, змушених багато часу проводити в лікарнях. Продовжили б серію тихих концертів для пацієнтів онкодиспансеру. Хотіли їх влаштовувати, але більшість артистів або пішли воювати в лавах ЗСУ, або проводили благодійні концерти зі збором коштів для військових, тому виступи для онкохворих були трохи не на часі. Але один концерт таки був. І це дуже щемлива історія. Я познайомилась із вуличними рок-музикантами в центрі Черкас — гітарист і саксофоніст. І запропонувала їм зіграти в геріатричному пансіонаті. Але вони попросили про молодшу аудиторію, хоча самі ці рок-музиканти значно старшої вікової категорії. Ми довго готувалися до концерту. Адже виявилося, що один із музикантів — Олександр Геннадійович — і сам має важку стадію онкозахворювання. Ми зробили афішу, запросили пацієнтів і відвідувачів онкодиспаснеру. Концерт приїхали знімати журналісти з телебачення, музиканти давали інтерв’ю, відіграли концерт і були абсолютно щасливими. Як потім виявилося, це був останній концерт у житті Олександра Геннадійовича. Через півтора тижня його не стало...

І скільки таких важких втрат, болю й смутку. Але є й теплі сторони. Це підтримка твоїх однодумців (на знімку), знайомство з новими людьми. З сильними, світлими, добрими, готовими щомиті прийти на допомогу. Ці люди вселяють тверду віру, що ми переборемо жорстокого ворога і знову у нас буде мирне життя. Воно вже буде іншим. Та я впевнена, сповнене поваги до незламних і мужніх переможців та чуйності й доброзичливості до обділених долею людей.

Записала Юлія ФОМІЧОВА.

Черкаси.

Фото з архіву Світлани ФЕДОРОВОЇ.