Тоді родина В’язовченків орендувала квартиру в Ірпені, а батьки дружини мешкали у приватному будиночку трохи далі. Вирішили їхати до них. Наплічники зібрали ще напередодні.

— А нас, депутатів, скликали на сьому ранку на сесію Ірпінської міської ради. Розглядали заходи щодо запровадження воєнного стану і створення штабу. Що далі робити — ніхто не знав, — згадує Тарас В’язовченко (на знімку). — Отож випили кави і вирішили скликати голів ОСББ та квартальних комітетів. У них виникла купа питань, наприклад, чи відключати ліфти... Домовилися тримати зв’язок, діяти по ситуації. На чотирьох депутатів з нашої фракції «Голос» припадало п’ять округів. Ми одразу промоніторили приватний сектор на наявність підвалів, бомбосховищ, колодязів. Казали, щоб люди не ховалися під панельними будинками, бо якщо снаряд прилетить, вони «складаються»... Отак минув перший день великої війни. Щодо родини, на той момент здавалося, що вона у безпеці. До того нам розповідали про «розстрільні списки» рашистів. Тому я відокремився від близьких. Якщо запитають, аби казали, що не знають місця мого перебування...

З перших днів стали на рейки війни

25 лютого. Зранку Тарасу зателефонував Сергій Руденко — колега-депутат. Запропонував проїхатися Ірпенем. Заїхали на 1-шу лінію, у Будинок письменників, де розташувався штаб. «Того дня бачили у бінокль останню електричку, що їхала у бік Бородянки. Потяг рухався дуже повільно. Немов крадучись... Отой момент врізався у пам’ять назавжди...» — зізнається співрозмовник.

Далі вирушили на перехрестя із Варшавською трасою. Рашистська колона техніки, що йшла на Київ тією дорогою, вже була розбита біля Дмитрівки. Вирішили поставити блокпост на «Чорнобаївці». Так після «уроку істеричної географії» від скобєєвої стали називати місце, де сходяться Ірпінь, Буча і Гостомель.

— Поїхали на 11-ту лінію, де частина Нацгвардії. Ворота відчинені, а на них висить трохи порваний броник. Забрали його. Повернулися у наш, «голосовський», гуманітарний штаб — кафе «Тераса». Там розподілили обов’язки, — розповідає В’язовченко. — Ігор Островський та Толя Олійник — атошники. Руденко, який у 1991-му повернувся після строкової служби на Балтійському флоті, ще раніше казав: ми воюватимемо з росією. Ось вони утрьох пішли будувати блокпост на «Караван-Гала» (ресторан по вул. Гостомельське шосе) з того, що було під рукою, — шин, бочок... За кілька днів туди привезли бетонні блоки. А мені сказали: шукай зброю! На той момент її всі брали у Києві. Там теробороні роздавали зброю без обліку просто на вулиці. Однопартійці, народні депутати допомогли отримати п’ять автоматів. Але без ріжків та набоїв. Десь за годину я знайшов 10 ріжків калібру 5,45 і набої на 7,62. Потім поміняв п’ять ріжків 5,45 на п’ять ріжків 7,62.

А ще Тарас, як головний з «тилового забезпечення», мав організувати амуніцію і харчування для блокпоста. Пошук почав із пабліків та чатів у соцмережах. Згодом друзі кепкували з його посту у Фейсбуці: «З перших днів наша група стала на рейки війни...».

«Андеграунд» і рибна юшка від страху та голоду

І ці рейки проходили через «Терасу» (там розмістився місцевий штаб партії «Голос») — по-домашньому затишний комплекс відпочинку на березі ставка. Я побувала там восени 2022 року. У верхню частину «Тераси» прилетіло від рашистів, і вона нагадувала музейну залу мирного життя й добробуту ірпінців, зруйнованих путінською ордою дикунів, просто неба. Її «експонат» — туалетна кімната (без двох стін), фанерована чорно-білою плиткою із зображенням Мерилін Монро, — асоціювалася з павільйоном на великій кіно-
студії, де колись знімали наївні ретрофільми для душі. А нижче бетонними сходами, що вціліли, — «павільйон» з дитячими іграшками, малюнками і «подєлками» війни у вигляді скляних банок, що від термічної обробки російськими снарядами зім’ялися, немов пластилінові.

Під час нашестя росіян на Київщину рік тому цей комплекс відпочинку на 9-й лінії Ірпеня врятував життя людям, які ховалися в його «андеграунді». А ще хазяйка «Тераси» Людмила Руденко варила юшку з риби зі ставка, і годувала мешканців навколишніх будинків, здебільшого людей похилого віку, які не виїхали у безпечне місце.

У зруйнованому павільйоні, який пережив сцени жахів «русского міра», Тарас В’язовченко розповів про епізод одного вибухового дня минулої весни: «Стоїмо тут. Над нами «сушки» білоруські літають, горить Гостомель, бахкає все навкруги, бомблять... І тут на першому поверсі відчиняються двері і виходить вагітна жінка, десь на дев’ятому місяці, і тримає за ручку маленьку дитину. І всі завмерли...».

І, дивлячись з тераси на спокійну воду ставка, згадує, як тоді з ним зв’язався один із провідних українських телеканалів. Запитав, чи може він вийти в ефір, розказати про ситуацію в Ірпені. Каже: на той момент було дуже гучно навкруги. Але поки 40 хвилин чекав у скайпі на свій вихід, обстріли взяли паузу. «І ось нарешті пряме включення. Запитують: як там у вас? Відповідаю: та норм, тихо. І тут на задньому плані знову потужно прилетіло...

Мене потім довго тролили: мовляв, це у вас так тихо?!» — усміхається він.

Під мостом відловили навідника — й обстріли припинилися

26 лютого підірвали Романівський міст. Стало зрозуміло: проблем із логістикою та забезпеченням не уникнути. Біля магазинів і аптек вишикувалися черги.

За словами співрозмовника, у той період виявилася ще одна проблема — цивільне населення. Його треба було якось заспокоїти. Одразу показали себе переселенці зі сходу, які вже пережили російську окупацію у 2014-му. Їх В’язовченко умовно виділив у три категорії: перша — тікаємо куди подалі, бо знаємо що це таке, друга — втомилися бігати від війни, бо тільки обжилися на новому місті, третя — знаємо, що треба робити, отож допомагатимемо. І саме вони підказали, як налагодити постачання продуктів, води тощо.

Тарас привіз мене на місце (неподалік церкви біля мосту), де збиралися волонтери, тут базувалися й медики. Про всяк випадок їхали двома автівками і ставили їх по різні боки дороги.

— Отам, ліворуч від «Імперії дверей», був а-ля штаб — два КАМАЗи ЗСУ. За ними на горі пробивався зв’язок із Києвом. Це єдине місце тоді на Романівці, звідки можна було зателефонувати, — показує важливу дислокацію на в’їзді до Ірпеня мій екскурсовод по весні-2022 на Київщині. — Ми доставляли сюди медпрепарати, кровоспинне тощо. Нас уже знали і тероборонівці, і «хобіти» (так про-звали наряд поліцейських через їхній невисокий зріст).

Пішли шукати, кому віддати ліки, бо медиків на звичному місці не знайшли. Це, здається, 21 березня було. Спочатку підірвали залізничний міст. Згодом почався жорсткий обстріл. Розуміємо, що під Романівським мостом люди. Відправляю туди Костю-водія з ліками, які ми привезли. Сам — на блокпост. Там зустрів «Бороду» (вже у всіх були псевдо), він із СБУ. Виявляється, вони відловили навідника під мостом — і одразу обстріл припинився.

«Третє березня було для мене найтяжчим»

Запитую у Тараса В’язовченка, чи в Ірпені встигли сформувати загони тероборони відповідно до закону про ТрО, який Верховна Рада ухвалила незадовго до початку великої війни з рф.

За словами депутата Ірпінської міської ради, на рівні району ТрО створювали. Навіть проводили навчання у «Ластівці» (колишній піонерський табір в Ірпені). Потім звідси тероборонівці переїхали у Будинок письменника, а згодом — у селище Коцюбинське.

— Я досить близько перетнувся з нашими тереошниками 27 лютого. Того дня сталася перша битва на «Жирафі» (єдиний незірваний міст у передмісті столиці між Ірпенем та Бучею. Через нього вдалося евакуювати 23 тисячі цивільних. — Авт.). Я — на СМУ (топонім, район міста Ірпінь на лініях), мої рідні — на БКЗ (район Ірпеня від «Жирафа» до ринку, дістав назву задяки Бучанському цегляному заводу). Сусід, що жив навпроти них, надіслав відео: їде БТР, а на броні — рашки сидять. Пересилаю його у штаб. Звідти реагують: «О, це той БТР, що прорвався. Шукаємо його, а він по Садовій роз’їжджає!» (БТР був 27 лютого 2022-го). Потім ту рашистську «коробку» наші знешкодили. Третього березня ламав собі голову, якими стежками родину забирати та вивозити звідси. Виїхати через Білогородку вже нереально, бо по Житомирській трасі перла їхня техніка... Звернувся до депутатів нашої фракції у парламенті. Відізвалася Юлія Клименко. Мовляв, їду на Гостомель завезти подарунки хлопцям, то заберу твою сім’ю на зворотному шляху. Але далі стели з написом «Ірпінь» не пускали. Доїхали тільки до Романівського мосту. Там зупинилися. Почалися обстріли. На мосту тоді було лише дві балки перекинуто. То ми наловчилися з’їжджати на «п’ятій точці» по насипу. Так своїх й евакуював: на руках двоє дітей, а я — як на санчатах з гори, але без санчат. Поки отак пересувався, у 8-річного сина почалася істерика. Головне — швидко пробігти від мосту до автівки, де чекала Юля. Там по-прощався з родиною, і вони поїхали на Київ. Третє березня стало для мене найтяжчим...

У березні минулого року для тих, хто залишився у передмісті Києва, час затисло у рамках російської окупації та епіцентру війни. Він став концентратором подій, думок, вчинків, рефлексій. Тарас навіть не встиг усвідомити факт розлуки із сім’єю, як воєнне буття накидало чергових завдань. Приїхали хлопці з ірпінської ТрО з протитанковими мінами.

— Допомогли затягнути їм міни на міст. На певний час тереошна машина кудись поділася, і ми завантажили решту танкових «зупинялок» у свою. Потім їхній транспорт таки повернувся, але перезавантажуватися ми вже не стали. Хлопці наказали прямувати за ними. Виїхали на вулицю без асфальту, де купина на ямі. Кажу водію: Вово, ти обережніше, бо як трухне, то від нас нічого не залишиться з тими мінами. А він мені: тю, а я от думаю, як би сабвуфер (елемент акустичної системи, розміщений під сидінням. — Авт.) не розбити, — прокручує у своїх спогадах 3 березня 2022 року В’язовченко.

На відпочинок часу не вистачало. Тарас з однодумцями змогли запустити в Ірпені приватну пекарню (господарі віддали ключі від неї) — знайшли пекаря, забезпечили інгредієнтами, добували дефіцитні на той час дріжджі.

Хліб розвозили тероборонівцям та по ОСББ. Обходили пошкоджені будинки — фіксували злочини «другої армії світу». Одночасно і постійно під час «бліцкригу росіян на Київ» мій співрозмовник  на власному авто евакуйовував людей з Ірпеня. Зізнається: кожен такий рейс проклинав «лежачих поліцейських», за які так ратував у мирний час. Адже ці перепони на дорогах не давали швидко їхати тоді, коли кожна хвилина могла врятувати життя...

— 2 березня зателефонувала жіночка (наші діти до садочка разом ходили) з проханням «заберіть нас». Навіть не спитав, скільки їх? Коли приїхав, з’ясувалося, що «нас» — це вона, чоловік, троє діточок, собака, клітки з птахами і купа речей. Дивом усі і все втиснули у мою машину, розраховану на п’ять місць. Від’їхали. Стоп! Повертаємось, бо забули мобілки. Коли було б інше, я б не повернувся. А зв’язок на той час — то святе, — розповідає місцевий депутат-волонтер.

4 березня 2022 року місто обстрілювали з боку Бучі. Влучили і в приватний сектор, і в багатоквартирні будинки. З усіх, кого тоді довозив до Романівського мосту, Тарасу запам’яталася жінка, яку підібрав на зупинці біля

Центрального парку. Коли доїхали, вона простягнула водієві 20 гривень. Так зазвичай платили, коли їхали попуткою до війни. Від «плати за проїзд», звісно, відмовився. І лише потім побачив оту залишену на задньому сидінні двадцятку...

9 березня пересуватися своєю автівкою передмістям столиці Тарас уже не міг. Курсувала лише машина, яка збирала «двохсотих». От на ній доїхав до Садової вулиці, далі — пішки до родичів. Бабуся категорично відмовлялася виїжджати з рідної домівки навіть під страхом окупації і постійними обстрілами рашистів. В’язовченко пішов до хатинки, де мешкала бабчина подружка тьотя Оля. Запитав: їхати будете? Отримавши у відповідь «так», одразу посадив її до «хобітів» — у поліцейську машину, що проїжджала повз. Повернувся до своїх. Мабуть, приклад товаришки та вмовляння рідних вплинули на рішення бабусі евакуюватися у безпечне місце. Отож швидко зібралися, і Тарас довіз їх до точки збору — Романівського мосту — і передав волонтерам, які забезпечували подальшу евакуацію людей.


Романівський міст. 5 березня 2022 року.

Фото зі сторінки Тараса В’язовченка у Фейсбуці.