Олена та Віталій Лесечки з дітьми: Микитою, найменшою Лізою і Поліною, коли всі вони були молодшими на рік.
Олена Лесечко — дитячий психолог. Працює в Ірпінському дошкільному навчальному закладі «Колібрі», пише саморозвиваючі книги з психології, як і більшість волонтерить, плете шкарпетки, грає на глюкофоні, виховує трьох дітей: 9-річну Лізу, 15-річного Микиту і 17-річну Поліну.
На наше прохання пані Олена намагається відновити в пам’яті подробиці того ранку й перших після повномасштабного вторгнення днів. Видно, що їй нелегко, але запевняє, що як психолог вона розуміє: подібні вправи дозволяють свідомості трохи стрепенутися, це допоможе відновленню гостроти відчуттів.
Почнемо з початку
Схопилася 24 лютого удосвіта. Від вибухів. Уже пізніше дізналися про повномасштабне вторгнення.
Звичайно, каже, був шок, похапцем почали збирати речі, розуміли: стрілянина й вибухи, що постійно наближаються, нічого хорошого їм не передвіщають. Однак до останньої миті сподівалися, що лихо їх омине.
— Коли вибухає, відчуваєш, що це досить близько й ти починаєш розуміти: відбувається щось страшне. Крізь вікно бачиш, як три доби стоїть автомобільна черга. Вона ледве рухається. Ні, повзе, як довга й нескінченна гадюка.
Отож першого дня пакували речі, сумки, валізи…
— Не повірите, для кожної дитини ми писали блокнот, куди вносили всі дані: ім’я, прізвище, групу крові, дату й місце народження, контакти близьких людей, родичів. Лише зараз, — каже співрозмовниця, — починаю розуміти, й серце обривається, що з дітьми могло статися щось таке, для чого б знадобилися ці записи! Моторошно стає. Тоді ж усе робилося на підсвідомості. Ніхто цього не вчив. Спрацював інстинкт самозбереження.
А час летів…
Вони сиділи на валізах. Пані Олена пригадує, що коли протягом кількох діб під вікнами домівки повзе нескінченний потік автомобілів, починаєш думати, що, напевно, й тобі слід вирушати.
Уже й ворожі винищувачі не були дивиною. Вони літали так близько й низько, що можна було роздивитися найменші деталі. Для цивільних людей, які ніколи раніше такого не спостерігали, це справжнє жахіття.
— Тепер, коли нічого не загрожує, мені як психологу цікаво аналізувати тодішні спостереження і переживання. Спочатку люди скуповувалися. Хапали все, що є. Ми теж мало не всі заощадження витратили на їжу, яку потім роздали сусідам, що залишалися. За три дні продукти в магазинах закінчилися. Останнє, чого ще було вдосталь, — майонез і морозиво. Але і їх вистачило ненадовго.
Пані Олена пригадує, що особливої паніки, нібито, й не було. Люди, схоже, не втрачали надії, що все якось минеться, і місто відіб’ють. І поженуть ворога до кордону. Воно, власне, так і сталося. Але пізніше.
— Гадаю, не лише я, а всі навколо думали, що таке, як тут в Ірпені, відбувається по всій Україні. Хоч би де ви були, всюди вибухи, стрільба, тому думки про втечу то з’являлися, то знову зникали. Куди бігти, якщо скрізь горить земля. Готувалися? Так. Але сподівалися на краще…
Тим часом сусіди виходили у двір, знайомилися. Що частіше зникали зв’язок та Інтернет, то більшою була потреба в живому спілкуванні: обмінювалися новинами — хто, що, де почув, кому й що сорока на хвості принесла.
— Я дуже сподівалася, що закуток, у якому живемо, він розташований осторонь прямої дороги на Київ, оминуть… Принаймні так нам хотілося, — зізнається пані Олена.
Вдома краще
Оскільки вибухи не вщухали, почали шукати бомбосховище-прихисток. Оглянули найближчі й вирішили, що там буде ще гірше. Підвали були непристосовані. Хоч як їх люди намагалися облаштовувати. Уявіть — заходиш у бомбосховище, переповнене людьми: старими й дітьми. Малеча плаче, кричить, вередує. Немає чим дихати, немає де сісти, лягти… Тож скоро облишили пошуки. Тим більше, що намагалися бути спокійними, щоб не налякати дітей. А там — який спокій?!
А дні минали. Канонада наближалася. Чутки про те, що саме й де вже розбомбили, стосувались об’єктів, розташованих майже поруч із їхнім будинком. Черга з автомобілів під вікнами потроху рідшала, перетворившись зі щільного непроїзного затору на повільний потічок. Згодом почали з’являтися лиш поодинокі авто. Затим і вони зникли. Незабаром промайнули чутки, що на АЗС закінчилося пальне.
Скоро і блокпости, про існування яких раніше навіть не здогадувалися, перемістилися ще ближче до дому, а за один-два квартали вже почалися справжні «прильоти».
— Місто спорожніло на очах, — розповідає пані Олена. — Коли на п’ятий день вже й обстріли почали стихати, стало справді страшно. Почали виникати різні думки: нас покинули, опір припиняється?..
Усе вирішилось однієї миті, коли просто на їхній вулиці почалася перестрілка. Тут уже будь-кому очевидно, що далі чекати нічого. Навіть шкідливо. На потяг шлях був заказаний через те, що рашисти підірвали міст.
Автомобілів попутних уже теж не було. Єдине місце, звідки ще можна було евакуюватися, це Ірпінська Біблійна Церква, що за якихось три кілометри від дому.
А ми… під парасолькою
О, якою ціною їм далися ті кілометри! Пані Олена навіть не намагається стримати непрохані сльози, вкотре вже подумки долаючи з дітьми той шлях під кулями та розривами. Їм це вдалося тоді. Й вдається цього разу, вже подумки!
Коли дісталися церкви, місто вже було майже порожнє. Олена впоралася з хвилинною втратою самовладання і продовжує свою невеселу розповідь.
— Ой, як же довго ми йшли. Ступаєш крок, чуєш вибухи і думаєш: куди воно летить, де воно летить! А головне: куди воно влучить…
Додамо, що на той час вона вже не гірше від бувалого бійця могла за звуком розрізнити — який боєприпас вибухнув.
Невдовзі, за своїм заздалегідь продуманим і накресленим в уяві маршрутом, ніби під парасолькою, яка зробила їх невидимими, вони таки дісталися церкви, де зібралося чимало людей, які хотіли виїхати.
Видихайте, приїхали!
Водії, які приїхали по них, були шоковані побаченим: стріляниною, вибухами.
— Вони — молодці, — каже пані Олена, — привезли бензин у каністрах, швидко-швидко й безплатно роздали тим, хто потребував, щоб люди могли їхати власним транспортом. Про те, щоб рухатися окремо, одним авто — не в колоні не могло бути й мови!
Пані Олена пригадує, що всі транспортні засоби були в наліпках Червоного Хреста, з написами «Діти», з емблемами церкви.
Вирушили. Оскільки міст через Ірпінь підірвали, то шлях проліг на село Стоянку. В колоні було десь десять легковиків і два мікроавтобуси, причому один з них — з вікнами, а другий — без вікон. Малих дітей, жінок посадовили в той автобус, що з вікнами, щоб ворог бачив, що в транспорті самі жінки й діти. Уявляєте, як вони важили життям. Але ж вибору не було!
— Так треба було, — пояснює пані Олена, — адже в лісових хащах, на шляху до Стоянки, вже ховалися ворожі снайпери.
Це, на думку співрозмовниці, був такий своєрідний іспит — справжня «русская рулетка», мовляв, доїдете — не доїдете…
Водій Ігор Рогожинський дорогою заспокоював: доїдемо до Стоянки, значить, врятовані. А ще, спокійно так, додав: «Якби тільки мене не «зняли», бо тоді… кінець нашій подорожі!» Траплялися випадки: когось не випускали, або й обстрілювали цивільний транспорт…
Коли під’їхали до житомирської траси, водій зупинився в лісі, випустив своїх пасажирів і сказав радісно: «Можете видихати: приїхали!»
Епілог?
Після довгої подорожі та перепочинку у Вінниці наші герої дісталися Чернівців, де й перебували до осені 2022 року.
— Сусід з Ірпеня, — пригадує співрозмовниця, — з яким підтримували зв’язок, повідомив, що за 15 хвилин після того, як ми залишили домівку, почався масований обстріл нашої вулиці й будинку: все навкруг вибухало, горіло й палало.
Скажу ще таке, що не можна легковажити, бо не відомо — чи вистачить тобі іншим разом оцих 15 хвилин. Тікайте, поки є така можливість, тим більше з дітьми.
У нас сім років була черепаха. Гадали перед від’їздом: що з нею робити. Взяти не можемо через те, що вона не може без води. Розуміли, що то не той вантаж, який треба із собою везти в евакуацію, та ще й за таких критичних обставин. Неподалік є озеро. Але ж до нього треба було дійти, тому вирішили залишити її вдома.
Сподівалися, що виживе. Вірили, що ми скоро повернемося. На жаль, вона не витримала розлуки. Тепер картаємо себе, що не випустили її.
Зайве напевно говорити, що 15 орхідей теж не дочекалися господині.
Пані Олена повернулася додому з евакуації на початку червня. Самотужки ремонтували вибиті вікна, приводили до ладу квартиру, а вже пізніше, восени, додому повернулися діти.
— Напруження не минуло досі, — каже вона, — хоча ми не сидимо на валізах, але тепер добре розуміємо, що будь-якої миті може статися будь-що непередбачуване. Головне, що це може статися надто швидко, і єдине, що хоч трохи втішає, що ми знаємо напевно, як тепер діяти.
Свою валізу пані Олена розібрала. Водночас тривожні валізи дітей поки що завжди напоготові. Можливо, це і зайве, але, як кажуть, обпікшись на молоці, тепер воду студять.
Тепер вона постійно відстежує новини з росії, білорусі: розуміє, що це надто близько і будь-якої хвилини може статися будь-що неочікуване.
— Варто ділитися досвідом та емоціями, — насамкінець каже співрозмовниця. — Щоб кожен знав: він не один! Завжди є люди, готові прийти на допомогу! І найважливіше — це небайдужість кожного, такий мій досвід.
І з цим важко не погодитися.
Ті самі блокноти.
Фото з архіву Олени Лесечко.
