Ось весь зрешечений пологовий будинок однієї з приватних фірм. А тут вигоріла багатоповерхівка. Її збудували лише кілька років тому, але власникам квартир так і не вдалося насолодитися заміським життям: їх із помешкань вигнав окупант. Далі вщент зруйнований відпочинковий комплекс «Бабусин сад». Кілька років тому ми приїздили сюди родиною, аби провести час на природі, біля чистого доглянутого озера. Тепер усі будівлі розгромлено, територія захаращена і, швидше за все, замінована. російський агресор, а саме в цих приміщеннях орки облаштували один із своїх штабів, відступаючи, буквально усіяв землю небезпекою. Тож тут, звісно, поки що жодних відновлювальних робіт. На відміну від «Мегамаркета». Торговельна мережа уже фактично збудувала на місці вщент зруйновано свій комплекс, як і заправку. Відновлено й місцеву амбулаторію.
Загалом населені пункти вздовж житомирської траси доволі активно повертаються до життя. Такі ми вже, українці, беручкі до роботи. Але жахіття, що їх зазнали, люди забудуть ще нескоро.
Тож цієї неділі в музеї «Українське село», що в селищі Бузова Дмитрівської громади, вирішили зібрати співробітників, місцевих жителів і тих, кого прихистили тут, аби вони згадали, як пережили окупацію. Адже, як стверджують психологи, проговорену біду легше подолати. Після спільної молитви в тутешній церкві всі перемістилися в укриття.
У цьому підвальному приміщенні в мирний час розміщувалася недільна школа, зазначила господиня комплексу Оксана Величко, але коли почалося повномасштабне вторгнення, його переобладнали під укриття. Загалом тут у перші дні війни перебувало понад 65 людей. Приймали і своїх, і тих, хто випадково опинився на території, розповідає пані Оксана, адже багато хто виїздив до найближчих сіл із Києва, вважаючи, що тут буде безпечніше, а потрапляли в пастку. Утім, переваги комплексу були в тому, що мали потужний генератор, і хоча через сильний звук його вмикали лише в екстрених випадках, але вдавалося заряджати телефони, щоб зв’язатися з близькими, тощо. Бо ж навколо все ревіло, вибухало, літали літаки, свистіли ракети.
Та хай там як, а «Українське село», хоч трохи й посічене осколками, вистояло. В цьому, мабуть, є певний символізм, зазначає моя співрозмовниця, бо, як колись вистояло українське село, попри всі утиски кремля, попри голодомори й репресії, так і нині ми вистояли, на відміну від багатьох наших сусідів, відпочинкові комплекси яких зруйновано вщент.
Звісно, врятувало комплекс і те, що він трохи подалі від траси.
Були й кумедні історії, каже Оксана. Коли орки потрапили на територію, вони ж звісно кинулися мародерити. А тут випадково (чи завбачливо?) на видному місці опинилися спиртні напої з ресторану.
«Якщо сказати, що було страшно — це нічого не сказати», — веде далі пані Оксана. Тому, коли з’явилася хоч маленька можливість, люди лісами-полями почали виїздити.
Але ж на території музею є зоопарк, як бути з тваринами? Фактично весь догляд узяв на свої плечі сторож. Пан Іван також поділився спогадами, адже йому чи не найбільше дісталося від окупантів. Що від нього хотіли, так і не зрозумів, але зброю до скроні приставляли не раз, аби розказав, «где Бандєра».
Поділився спогадами своїми і про те, як переживали окупацію всі ввірені йому населені пункти, також голова Дмитрівської територіальної громади Тарас Дідич.
Тим часом директор музею Катерина Тимошенко веде мене територією комплексу. Мета цієї війни не просто знищення наших земель, мета цієї війни — це знищення всього українського, нашої ідентичності. Й не випадково так багато музеїв вони зруйнували, каже пані Катерина, і це якийсь Божий промисел, що в нас більш-менш все вціліло.
І справді, у відпочинковій зоні, якій найбільше дісталося рік тому, уже майже нічого не нагадує про страшні дні лютого-березня 2022-го. Ушкодження від осколків ретельно ліквідовано, рани загоєно, тварин відгодовано. А восени, розповідає пані Катерина, навіть вдалося здійснити дуже вартісне перекриття солом’яної стріхи на одному з експонатів музею — хаті-мазанці з Полтавщини.
Одне слово, музей живе і працює. У хаті коваля кипить робота.Трохи далі хлопці-ентузіасти чаклують над виготовленням українських музичних інструментів, а саме — бандури (на знімку). З автентичної печі в одній із стародавніх будівель смачно пахне хлібом, його виготовляють тут за старовинним рецептом на солоді. Готуються в музеї також приймати школярів, аби для них проводити майстер-класи з українських ремесел.
Життя триває.
Фото автора.
