У суцільній темряві, при світлі електричних червоних каганців, щоб не видати себе ворожим навідникам-безпілотникам, мінометники лаштували свою зброю, працювали з бусоллю (геодезичний прилад, що вказує твоє місце на земній кулі за допомогою небесних світил — Сонця, Місяця чи зірок, і від цього вже йде прицілювання по ворогу).

У мене одразу виникла асоціація з нічним кораблем, який пробирається через бурю і гуркіт грози. Бурею була темна ніч, грозою — безперервна канонада гармат, мінометів, «Градів», ревіння танкових двигунів неподалік на польовій дорозі масного чорнозему; а безстрашними мореплавцями -воїни-мінометники ЗСУ з розумним приладом, що орієнтується за зірками.

Микола — старший офіцер батареї, випускник Чернівецького університету і за основним фахом — інженер, а за військовою кафедрою — мінометник. Розповідає, що навчання у виші було справжнім, не для галочки. Потім він ще підвищував свою кваліфікацію на різних військових курсах.

...Артилеристи очікують ціль. Отримують координати. Швидко роблять постріл...

Обстріл посилюється. Ховаємося в підземелля. Військовики дякують далекому незнайомому господарю обійстя, який збудував такий міцний льох з бетонними перекриттями. Вхід замість дверей завішено товстим килимом радянських часів, він певною мірою повинен захистити від осколків. Така килимова доля як захисника важливіша, ніж просто без суспільної користі красуватися на стіні й показувати статус жителів згідно з радянською філософією життя-буття: без ковбаси й масла, зате з килимами і кришталем у серванті.

На лежанці сучасний іноземний акумулятор, який заряджається від генератора і дає змогу працювати Старлінку — пристрою для Інтернету. На стіні оберіг — маленька ікона суворого святого, який дивиться на бійців. Здається, це теж Микола, як і офіцер, але Чудотворець. У тісному, трохи сируватому погребі Святий видається теж ніби військовиком, швидше за все, небесним командиром. Але він не вміє говорити міцними словами, тому командир не справжній. Та все-таки його образ на стіні підземелля трохи заспокоює під гуркіт і тріскотню канонади.

Хлопці то затихають — кожен думає про щось своє під металевою зливою десь на горі; то жартують, розказують про міни й міномет, переживають, щоб його не пошкодили осколки падаючого й палаючого залізяччя.

Михайло — командир 1-ї артилерійської батареї Окремого батальйону спеціального призначення Окремої президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького, старший лейтенант, 33 літ віку. Не кадровий офіцер. Закінчив Житомирський інститут імені Сергія Корольова. 2015 року мобілізували, викладав у навчальному центрі, навчав водіїв БМП. Цього разу мобілізували і призначили заступником командира з морально-психологічного забезпечення, а потім командиром батареї. Він розповідає, що вони з підрозділом тут уже вдруге.

«Тоді була більше окопна війна, а зараз ідуть міські бої. Вразити ціль зараз важче, тому що є багато природних перешкод, уламки просто не долітають. (На відкритій місцевості осколки від міни розлітаються на 150—200 метрів). Треба постаратися, щоб знищити ціль. Але ми влучаємо. Основні цілі зараз у нас — АГСи, міномети, сховища боєкомплектів. Вираховуємо шляхи підвезення БК, «пташки» засікають АГСи, міномети. Коли ми бачимо їх роботу — починаємо працювати по цілях. Ми також координуємося з роботою інших бригад. Були в самому Бахмуті, там мінометники постійно насипають, двори розбиті, безперестанно змінюють свою дислокацію.

Виходять такі красені, 22 роки, просто молодці.

У батареї є кістяк досвідчених бійців, а також вливається молодь. От наш старший офіцер батареї (СОБ) Микола — він не кадровий офіцер, але вже професіонал. Він виміряє, рахує, я дуже задоволений його роботою. І навідники, і командири гармат у нас хороші. Зв’язківці наші дуже важливі. Ось людина прийшла, була на курсах. Але тут постійно вдосконалюється, книжки читає, так скажемо. Люди віддаються військовій справі. Війна завтра не закінчиться, і треба вже звикнути з цим жити, розвиватися й давати плоди.

 

Є зриви, є вигоряння. Просто треба робити комфорт, хоча б маленький, щоб людина відпочивала. Не треба заганяти людей, бо буде халепа. Відпрацював, зміну відстояв — і треба відпочити. І далі працювати. Ми всі люди, в кожного є сім’я. Різний вік у бійців, різні характери. Треба з розумінням ставитися до цих факторів. Не може бути все ідеально. Треба контролювати й допомагати, і тоді все буде добре.

Наш підрозділ намагається не бути тягарем для батальйону, а забезпечувати максимальну самостійність. Самі скидаємось грошима, щось купуємо, вдосконалюємось. Навіть у покинутих будинках, де ми жили, хлопці поштукатурили стіни, поміняли електропроводку і крани.

А ворог, мені так здається, під якимись наркотиками чи ще чимось. Ми спостерігаємо по відео: вони йдуть, ми в них поцілюємо, а за ними все одно йдуть. Я не розумію їх мотивації. Він копає, поруч падає міна. Він як копав так і копає, поки його не вб’є. Чому вони це роблять?»

Михайло каже, що готовий служити там, де потрібні його досвід і знання. «Нам не подобається вбивати, я взагалі таких не знаю серед своїх товаришів по службі. Нам подобається і ми повинні захищати свою Україну».

Фото автора.