У столиці відбувались заходи у зв’язку із першою річницею широкомасштабного ворожого вторгнення в Україну, і Президент Володимир Зеленський вручав нагороди захисникам.
«За особисту мужність»
Шаркови — досить поширене прізвище у Краснопільській громаді на Сумщині. Володимир Степанович, зокрема, тривалий час працював у колишньому Краснопільському районі директором однієї із шкіл та головою Славгородської сільради. То чи не його сину Артему, підполковнику ЗСУ, Президент вручає Золоту Зірку Героя України? — подумалось, коли 24 лютого стежили за подіями у столиці. Як опісля з’ясувалось, так воно і було. Сумчанин удостоєний найвищої нагороди «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України».
Із 2014-го Артем Шарков брав участь в АТО/ ООС на сході нашої держави, а з лютого 2022 року він разом із бойовими побратимами дає відсіч рашистам на важливих фронтових ділянках повномасштабної війни. Тому у цьому матеріалі ви не прочитаєте коментарів самого Героя — спілкування з ним ми відклали до інших, кращих, часів, коли воно стане можливим. Зате поговорили з його рідними, однокласниками, вчителями та іншими знайомими, котрі розповіли про Артема Шаркова багато цікавого.
«Ти знаєш, мамо, я — Герой!»
Мама Героя, Наталія Костянтинівна, мешкає зараз у Тернополі — виїхала туди до сестри у перші дні ворожого вторгнення на Сумщину. «Прокинулась того ранку від дивних, гучних звуків, яких раніше не чула, — пригадує вона, коли ми починаємо спілкуватись по телефону. — Увімкнула телевізор, подзвонила знайомим і друзям — і... Зникли останні сумніви: почалась справжня війна! Здоров’я в мене, на жаль, «не дуже», тому й прийняла пропозицію сестри приїхати та підлікуватись. Та й Артем переконував так зробити, мовляв, там буде спокійніше. Але де зараз той спокій?! За сина постійно думаю, переживаю, за інших хлопців душа болить...»
Попри все Наталія Костянтинівна не шкодує, що Артем обрав професію військовослужбовця. Каже, що інших варіантів у родині навіть не обговорювали.
«Покійний чоловік, Володимир Степанович, строкову військову службу проходив у прикордонних військах, а опісля мріяв, щоб сини неодмінно стали військовими, — продовжує співрозмовниця. — Спочатку батьківську мрію втілив у життя наш старший син Саша. Він закінчив вище військово-політичне училище прикордонних військ, але... 28 років тому він трагічно загинув. Попри смерть старшого брата Артем від мрії про військову службу не відмовився. Він з дитинства був спокійним, добрим і розсудливим хлопчиком, але водночас відзначався принциповістю і цілеспрямованістю. Якось він сказав мені: «Мамо, ось побачиш, я обов’язково дослужусь до генерала».
Щодо генерала, у Артема Шаркова ще все попереду, а ось Героєм уже став. Наталія Костянтинівна дізналась про це від самого сина. «Він завжди телефонує мені вечорами, — ділиться вона. — Завжди стриманий, спокійний. Практично завжди запевняє, що у нього «все нормально» та запитує, як ідуть справи у мене. Аж тут раптом він зателефонував не ввечері, а зранку.
Почула рідний голос: «А знаєш, мамо, я — Герой! Мені Президент Золоту Зірку вручив!». Артем і цього разу був, як завжди, стриманий, але я одразу відчула, що ця нагорода йому дуже дорога.
Невдовзі, продовжує Наталія Костянтинівна, її телефон став «червоним» від дзвінків. Телефонували родичі, знайомі. Казали, що бачили Артема по телевізору. Племінниця знайшла в Інтернеті те відео — мати вже не може й сказати, скільки разів його передивилась.
Дізнавшись, що хочемо з’їздити у Славгород, Наталія Костянтинівна по-просила низько вклонитися від неї рідній землі. Дуже сумує жінка за малою батьківщиною: у Тернополі, звичайно, добре, але вдома краще. Наталія Костянтинівна багато років пропрацювала вчителькою, читала російські мову та літературу. Зараз, ділиться, принципово перейшла на українську: більше не може спілкуватися мовою убивць. Стежить за новинами й дізнається, що рашисти часто обстрілюють Краснопільську громаду. Дістається і Славгороду, де закінчував десятирічку Артем Шарков.
Славгород, до речі, і справді дуже славне село, його назва повністю відповідає змісту. Здається символічним, що саме із цих країв і Артем Шарков. А у Другу світову Героями Радянського Союзу стали одразу троє випускників Славгородської школи: Михайло Безпалов, Іван Хиценко і Микола Шумейко. А ще одна знаменитість, Іван Криклій, став першим радянським бійцем, удостоєним ордена Вітчизняної війни: йому вручили цю нагороду за № 1. Тож хіба це випадковість, що ту само школу в тому само селі закінчив і Артем Шарков?
До шкільної медалі трішки «не дотягнув»
Славгородський ліцей, а донедавна Славгородська загальноосвітня школа, нині переживає не кращі часи: влітку минулого року в неї поцілила російська ракета, і наслідки руйнувань добре помітні й сьогодні.
Навчатися там зараз неможливо.
Віра Муквич: «Школа у Славгородці, яку закінчив Артем Шарков, після ворожих обстрілів потребує відновлення».
«Добре пам’ятаю той клас, який випустився у 1998 році, — розповідає директорка ліцею Віра Муквич. — За успішністю учнів то був один із кращих класів в історії школи».
І, як підтвердження своїх слів, Віра Іванівна розгортає «Книгу обліку бланків і видачі атестатів Славгородської ЗОШ І—ІІІ ступенів». У класі, який нас цікавить, навчались 24 учні, Артем
Шарков через своє прізвище на «Ш» — останній у списку. Але не у шкільних успіхах! Отримати медаль йому завадили чотири «четвірки» в атестаті, а взагалі, каже Віра Муквич, в їхньому випускному класі було чотири медалісти: двоє «золотих» і стільки ж «срібних».
Урівноважений, спокійний, працелюбний, товариський — таким пам’ятають Артема Шаркова вчителі. Нам показують парту, за якою здобував знання майбутній Герой України.
«Вони із Жанною Алтуховою за цією партою сиділи, поза школою також товаришували. Обоє прийшли до нас із сусідньої школи — в Порозку, а в тому селі по сусідству жили».
Славгородська школа давно славиться своїм музеєм, тож ідея створити тут куточок ще одного випускника — Героя України Артема Шаркова, — серед учнів та педагогів виникла миттєво.
Але згодом, поміркувавши, вирішили відкласти її до кращих часів.
«Головне зараз — наша Перемога, щоб наші хлопці повернулись живими і здоровими. Потім треба буде школу відновити, щоб діти нарешті за парти сіли, щоб не чули звуків тривог і вибухів. А вже тоді і про музей подбаємо», — продовжує Віра Муклич.
Тетяна Миронова була директором школи у Порозку, де перед Славгородом навчався Артем Шарков. Вона переконана: хлопець став Героєм завдяки родині, в якій виховувався. Жителі села, каже Тетяна Михайлівна, пишаються Артемом та іншими земляками, які сьогодні боронять Україну від ворога. Вони просять Бога, аби всі захисники повернулися додому живими і неушкодженими.
У першому класі майбутньому звитяжцю носила портфель
За нинішніх можливостей засобів комунікації було нескладно поговорити і з Жанною Алтуховою, з якою майбутній Герой сидів за однією партою. Вона нині живе в Конотопі, працює в судовій системі.
«Звичайно, я дуже добре знаю і Артема, і його родину, — зазначає жінка. — Бо ми в Порозку жили по-сусідству, а наші батьки були добрими друзями. З Артемом дружимо ще з дитинства, разом пішли спочатку до Порозчанської восьмирічки, а потім до Славгородської ЗОШ. Рідко коли до школи і додому ходили окремо. У першому класі я майбутньому Герою навіть портфель носила, бо він менший від мене на кілька місяців».
За словами Жанни Алтухової, Артем Шарков був звичайним хлопцем, але дуже дисциплінованим і скромним. Перейняв ці риси від своїх батьків, а ті — від його дідуся та бабусі, котрі, до речі, також воювали.
«На жаль, зараз через війну ми рідко спілкуємося з Артемом, — ділиться Ж. Алтухова. — Востаннє бачились до війни, згадували школу, будували якісь плани, а потім роз’їхались кожен у своїх справах, не підозрюючи про жахливе завтра»...
На цьому ставимо три крапки, щоб обов’язково повернутись до нашої розповіді пізніше, вже після Перемоги, коли випаде нагода поспілкуватися безпосередньо з Героєм України Артемом Шарковим.
Сумська область.
Фото Олександра МОЦНОГО та із сімейного архіву Шаркових.
