Найбільше туристи за теплої погоди на мальовничій Верховині, безперечно, полюбляють мандрувати до окраси Карпат — Синевирського озера. З висоти пташиного польоту здається, що воно не природно утворилося, а рукотворно звило собі блактине плесо-гніздо аж у верхів’ї гір на висоті майже в тисячу метрів над рівнем моря. Подорожуючи до дива синьогір, яке ввели у сімку природних чудес України, мандрівники обов’язково зупиняються у Синевирській Поляні. І не перепочити, а щоб наживо побачити диких тварин. Бо ж побувати у селі, на околиці якого розташована водна перлина, довкруж обперезаному дрімучими хащами, і не зустріти звіра — це, можна сказати, чималий мінус. Адже саме тут у 2017 році створено приватний екопарк «Долина вовків», який уже встиг здобути велику популярність і серед любителів відпочинку, і серед шанувальників тваринного світу...

По-різному можна міркувати про намір 32-річного місцевого мешканця Юрія Тюха, котрий до цього майстрував будиночки з кругляка, заснувати винятковий зоологічний об’єкт. Не виключено, що певну роль відіграв розташований неподалік Центр реабілітації бурих ведмедів Національного природного парку «Синевир». Туди з перших днів відкриття 12 років тому ринув чималий потік допитливих відвідувачів із близьких і далеких країв. А потім юний Юрій довідався про мисливця, який убив зухвалу вовчицю, що тероризувала на пасовиськах громадську худобину, і забажав продати трьох її осиротілих вовченят. Лише трішки подорослішали, як на побачення з ними причимчикували перші візитери.

Не шкодуючи грошей, кмітливий молодий чоловік, покинувши прибуткове будівельне ремесло, натомість закупив півтора гектара землі під звіринець, який поступово поповнювався новими мешканцями різних видів. Нині їх уже — понад півтори сотні!

Кого тут лише не побачиш в облаштованих вольєрах — левів, тигрів, оленів, косуль, муфлонів, віслюків, борсуків, рисей, альпак, бізонів, лань європейську, верблюдів... Серед екзотичних для тутешньої місцевості екземплярів і дебелий собака — ірландський вовкодав.

До другої батьківщини звірів Юрій Тюх збирав по-різному, здебільшого по зоопарках, наприклад, під Києвом. Там проживають завезені з Нової Зеландії, Великої Британії, Угорщини, Латвії тварини. Водночас у поїздках запозичував досвід утримання. Траплялося, що й люди приносили на догляд заблукалих, а, приміром, жінка зі Львівщини вручила рисей, бо неспроможна була про них піклуватися вдома. Деякі були вкрай виснажені, наприклад, пара верблюдів. Не лише досита годував бідолашних, а й кваліфіковано підлікував. Що не кажи, а на противагу попередньому сякому-такому догляду нині вони — майже в санаторних умовах.

Адаптація у гірській місцині зовсім безпроблемна, коли звірі ще молодого віку. Тим паче що тутешні заокеанські тварини народилися в Україні й пристосувалися до незвичних кліматичних умов. Успішно вони розмножуються і у самій Синевирській Поляні. Скажімо, поповнився зоосад юними ламами, білими вовченятами...

— Я вже можу бути ветлікарем, — каже Юрій і зізнається, що за нової своєї діяльності довелося не лише перелопатити купу зоологічної літератури, а й дізнатися чимало нового з ветеринарної медицини.

Практично вся звірина має клички, але тільки сіроманці за йменнями Барсик, Стрілка, Роза, Барон, Герда слухняно відгукуються на поклик. Спостерігаючи за характерами своїх вихованців, Ю. Тюх каже, що всі вони миролюбні, хто-хто, а він їх перший приятель. Хоча і чужим дозволяють себе ласкаво погладити і ледь не обійняти або й поцілувати. Щоправда, якщо роздратувати грізних левів чи тигрів, то вони можуть не на жарт розізлитися.

Зрозуміло, що такому великому табуну потрібно харчів ого-го. Один вовк, наприклад, щоденно з апетитом з’їдає два, а то й чотири кіла м’яса — залежно від породи. Власник екопарку констатує, що на тиждень потрібно не тільки багато м’ясопродуктів, а й щонайменше 60 кг зерна, півтори тонни сіна. У раціоні стада і домашньої заготовки комбікорми. Допомагають піклуватися про звірів батько Михайло, мати Ольга і молодший брат Михайло. Доводиться інколи наймати і робітників із числа земляків для виконання всіляких інших невідкладних завдань.

Витрати на ці та інші потреби, ясна річ, добряче з’їдають надходження — розмір плати з дорослого 50 грн, дітей від 6 до 12 років — 30 грн, а для дошкільнят вхід вільний.

Життя-буття цього зоосаду не обходилося і без пригод. Якось оленятко зробило шпарину в загорожі й чкурнуло на лоно природи, але через два місяці утікач сам повернувся до притулку.

Виходить, що комфорт ліпше, ніж воля. Хоч цю догадку спростовує тотожний випадок, коли крізь щілину в сітці до побратимів завітав гість із гілчастими рогами з навколишніх лісів, однак прижився лише на кілька днів.

— Головні функції зоопарку — це передусім реабілітація недужих тварин і воднораз їх збереження. З останнього приводу мовити хоча б про червонокнижну карпатську рись, кількість особин якої нині явно скоротилася, — розказує співрозмовник про спонукання до нової справи і додає: — А головне — втішає, що прихожі мають велике душевне задоволення від побаченої живої природи. Довелося навіть організувати такий собі кіоск із продажу моркви, м’яса та деяких інших продуктів, що до смаку тваринам, бо щедрі відвідувачі нерідко пробують почастувати мешканців парку небажаними гостинцями.

Варто зазначити, що підприємливий за натурою верховинець Юрій Тюх зумів реалізувати ще один проєкт, який має безпосередній стосунок до природи: на придбаній за свій кошт п’ятигектарній території відкрив іще й біопарк.

Словом, чоловік працює собі на втіху і на радість тим мандрівникам, котрі люблять природу.

Синевирська Поляна Хустського району Закарпатської області.

На знімку: Юрій Тюх зі своїми улюбленцями.

Фото надано авторами.