Парадоксально, але в момент, коли абсолютна більшість посольств іноземних держав евакуювалася, росіяни намагалися висадитися у Гостомелі, вривалися до Бучі й Ірпеня, обстрілювали Харків, Київ, Суми, Чернігів, в українців викристалізувалося розуміння того, що наше майбутнє може бути лише в Європейському Союзі.
Це бажання відчула й українська влада. І 28 лютого, коли столиця була в диму від боїв з окупантами, які точилися у передмісті, Президент Володимир Зеленський разом із Головою Верховної Ради Русланом Стефанчуком та Прем’єр-міністром Денисом Шмигалем підписали спільну заявку на членство України в Європейському Союзі (на знімку). А наступного дня,
1 березня, Європейський парламент переважною більшістю голосів затвердив резолюцію, яка рекомендувала державам-членам ЄС працювати над наданням Україні статусу кандидата на вступ. Під час неформального саміту ЄС у Версалі в ніч з 10 на 11 березня лідери країн-членів погодилися з тим, що Україна є частиною європейської родини.
Хоча насправді шлях України до Європи почався з незалежності нашої держави. Уже тоді сформувалася когорта політиків, які входили до партій, представлених у парламенті, котрі визначали євроінтеграцію головним зовнішньополітичним курсом. На жаль, у суспільстві певний час не було консенсусу з цього питання. Тому зовнішню політику доводилося корегувати під потреби сьогодення. Так з’явилася сумнозвісна формула багатовекторності й нейтральності — деякі політики, серед котрих і на той період президенти, вважали, що можна одночасно дружити і з москвою, і з Брюсселем, і з Вашингтоном.
Нежиттєздатність такої політики стала очевидною ще 2003 року, коли більшість громадян на президентських виборах підтримала Віктора Ющенка, який виступав за поворот до Європи. Більше того, після фальсифікацій виборів суспільство було настільки мотивоване, що вийшло захищати свій голос на вулиці.
Водночас тоді українці зрозуміли, що одного бажання стати частиною ЄС недостатньо. Брюссель склав цілий перелік реформ, які необхідно було здійснити для реального зближення з Євросоюзом. Утім, з’ясувалося, що реалізовувати зміни значно важче, ніж їх обіцяти.
Однак уже 2008 року Євросоюз у межах політики сусідства започатковує Східне партнерство, й Україна стає учасником цього проєкту.
Більше того, в той час починається робота над Угодою про асоціацію, яка мала зблизити Україну та ЄС. Цей документ передбачав створення зони вільної торгівлі, гармонізацію законодавства у багатьох сферах та проведення певних реформ.
На підписання цього документа сторони вийшли аж 2013-го. Спочатку він мав бути підписаний на саміті Східного партнерства у Вільнюсі в листопаді 2013 року. Однак Віктор Янукович в останній момент відмовився укласти цей документ, і його рішення стало причиною початку Євромайдану, який перетворився на Революцію Гідності. Звичайно, події листопада—лютого 2013—2014 років набули таких масштабів через багато чинників. У громадян накопичилося багато запитань до влади. Але не можна не зауважити того, що першою причиною масового виходу на вулиці стала саме відмова підписувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом.
Уже 16 вересня 2014 року Верховна Рада та Європарламент синхронно ратифікували цей документ. Утім, швидко з’ясувалося, що для України такого рівня співробітництва замало. Східне партнерство фактично вичерпало себе, особливо зважаючи на те, що країни, які входять до проєкту, розділилися на ті, які прагнуть увійти до ЄС (Україна, Грузія, Молдова), й на ті, які прагнуть просто співпрацювати з Брюсселем (Вірменія та Азербайджан). А Білорусь після сфальсифікованих виборів узагалі покинула Східне партнерство й зовнішньополітичним курсом для себе визначила розбудову союзної держави з росією.
У Києві тим часом дедалі частіше говорили про те, що потрібен чіткий шлях до членства в ЄС. На заваді цьому стояв скептицизм багатьох країн, особливо так званої Старої Європи — мова передусім про Нідерланди, Швецію, Францію, Німеччину та Італію. Ці країни болісно пережили попереднє велике розширення ЄС, коли до спільноти вступили більшість країн Центральної Європи. В них з’явилося чимало євроскептиків, які хоча й перебували здебільшого у полоні стереотипів, але паралельно були виборцями. І зневажати їхню позицію влада цих країн не могла.
Усе змінила війна, яку росія розпочала проти України. Абсолютна більшість громадян ЄС виявила солідарність з нашим народом, і зрештою стало зрозумілим, що Україна — це на нинішній момент єдина держава на континенті, яка воює за демократію та європейське майбутнє.
17 червня 2022 року Єврокомісія ухвалила рекомендацію Європейській Раді надати Україні та Молдові статус, який вивів ці дві країни зі статусу сусідів на дорогу повноправного членства. 23 червня отримання статусу кандидатів на вступ до Європейського Союзу для України та Молдови підтримала Європейська Рада. А через півтора року — 15 грудня 2023-го — Єврорада вирішила розпочати переговори про вступ України до Європейського Союзу.
Проте попереду в нашої держави знову-таки складний шлях реформ, аби цього разу стати повноправним членом Європейської родини.
