Тож «Голос України» звернувся до неї з проханням поділитися спогадами про те, де її застали перші дні широкомасштабного вторгнення.
— Коли почалася війна, я була у Львові. Виїхала з Києва всього за кілька днів до цього, останньою з посольства Великої Британії, що переїхало на захід країни. Навіть незважаючи на те, що Велика Британія разом зі Сполученими Штатами попереджали про наближення вторгнення, мене все одно шокувала необхідність збирати речі й покидати місто, яке я знаю майже так само добре, як своє рідне, а також залишати друзів. Після переїзду до Львова я приєдналася до невеликої команди, яку ми створили там, допомагаючи британським громадянам, яким раніше радили залишити країну. Львів перед вторгненням функціонував нормально — всі ринки і кафе були відкриті.
У ніч вторгнення не могла спати. І так само не могли спати мої колеги.
Я сиділа у своїй маленькій спальні, дивлячись у вікно. Було дуже холодно і так темно, що не було видно тіней від будинків на стінах кімнат. Я дивилася у темінь, очікуючи чогось, не знаючи того, що має статися. Потім уперше в житті почула сирену повітряної тривоги. Вона завивала, мов привид, і водночас звучала жалібно в нічному повітрі. Почувши її, я подумала: от і все. Це справді сталося. росія перетнула територію України. Незабаром після цього почула, як два винищувачі пролітають над головою, і через те, що не могла визначити, були вони російськими чи українськими, кинулася на підлогу.
Спочатку я не була налякана. Гадаю, ми всі були більш здивовані, ніж налякані. Але коли росія почала своє повітряне бомбардування, цілячись в українські військові об’єкти на заході країни, а також бомбардування зі сходу і півдня, став підступати страх. Кілька разів я ховалася під раковиною у ванній кімнаті, коли над головою летіли ракети. І це стало моїм способом життя, коли я повернулася до Києва в квітні. Але це був спосіб життя для всіх, хто повернувся в Україну чи не залишив її, і я робила те, що робили всі українці — продовжувала працювати. Проковтнула страх і продовжила життя, яке мені потрібно жити зараз. Ці обставини означали, що я тепер була відокремлена від своєї сім’ї, яка лишилася у Великій Британії.
Я була розділеною з ними під час COVID, і тепер ось знову. Це було важко, і часто без них почувалася дуже самотньо, особливо вночі під час повітряних нальотів. Але мої колеги в посольстві, як і багато моїх українських друзів, заповнили цей пробіл. Ми всі визнали, що ми в цьому разом, і підтримували один одного, за це завжди буду вдячною.
На знімку: 8 травня 2022 року. Мелінда Сіммонс після повернення посольства Великої Британії до Києва відвідала імпровізований меморіальний майданчик на Майдані Незалежності.
Фото зі сторінки Мелінди Сіммонс у соцмережі Х.
