На знімку: доброволець Денис Жмакін (крайній ліворуч) зі своїми побратимами.
Добровольці... Саме вони — воїни світла і добра — повстали проти несправедливості, безправ’я, тоталітарного зла за гідність і свободу ще під час Майдану... Звідси формувалися загони з добровольців навесні 2014-го на початку російсько-української війни. Тоді добробати сплутали всі наміри кремля зі швидкого захоплення сходу України...
І на початку повномасштабного вторгнення саме добровольці зорганізувалися в український супротив і зірвали бліцкриг рашистів «Київ за три дні», в який, згідно з розрахунками військових експертів та комп’ютерних програм різних розвідок, вірив увесь цивілізований світ, що тоді завмер в очікуванні...
Проте і тоді знову не взяли до уваги наш менталітет. Українці повстали проти дикунської орди з московії, піднялися на захист своєї землі, родини, майбутнього — простих і вічних людських цінностей та сенсів буття.
Жінок і чоловіків різного віку, професій, соціальних прошарків, життєвого досвіду та політичних уподобань об’єднала війна і гостре відчуття справедливості. Серед добровольців — свідомих людей доброї волі — був і Денис Жмакін (позивний «Тан») — медбрат 4-ї БрОП НГУ. Він загинув у квітні минулого року у боях під Хромовим на Бахмутському напрямку. На спомин про героя друкуємо розповідь його дружини Ольги.
Радіти життю можна навіть в окопах
Я не знаю, як розповісти про людину, яка була для мене цілим всесвітом. Але я спробую описати деякі епізоди з життя мого чоловіка, аби ще раз відчути і доторкнутися до цього всесвіту...
Із 15 років Денис жив у Бердянську разом із дідусем. Він марив горами, подорожами і пригодами. Згодом став альпіністом, мав багатий досвід виживання в природних умовах. Чоловік завжди казав: найстабільніше в житті — це зміни.
Він любив мандрувати, й остання його мрія і вже ніколи нездійснена поїздка — в долину Спіті (Гімалаї, Індія). Мав туди везти групу, вже придбав квитки. А наступного ранку за нашими вікнами пролунали вибухи...
...Познайомились ми з Денисом у Карпатах, на суфійському кемпі. На той час він вже був, як то кажуть, майстром східних практик цього напрямку (суфійських і даоських, більш відомих як практики ОШО) на ім’я Тан. Вів майстер-класи і тонко відчував, як підтримати людину в певний момент її життя.
Напевно тому у 2023-му мій чоловік з цим посвяченим ім’ям (яке стало його псевдо серед побратимів) і пішов на фронт, аби підтримати бійців на передовій, на нулі, там, куди не завжди дістанеться потрібна та вчасна допомога...
«Тан» розмовляв російською мовою, але під час повномасштабного вторгнення перейшов на українську, хоча і говорив з помилками, але з такою любов’ю, яка викликала тепло і усмішку. Волонтерив — допомагав хлопцям з «Азову». Через «Тана» надходило чимало волонтерської допомоги, бо люди завжди відгукувалися і довіряли йому.
Після визволення передмістя столиці чоловік діяв у складі добровольчих формувань, що підтримували порядок у Ірпені. Потім працював водієм та медбратом на машинах швидкої допомоги волонтерського Центру спасіння життя.
Рішення піти добровольцем на фронт саме з медичним наплічником, аби рятувати життя людей, виникло у «Тана» одразу від початку великої війни. Але до реалізації того наміру він довго готувався: тоді пройшов декілька курсів надання невідкладної допомоги та евакуації з поля бою, тактичної медицини тощо. А мотивацією, наскільки я змогла відчути, стало внутрішнє відчуття справедливості, боротьба за свободу особистості проти російської імперськості у свідомості людей...
Чоловік неодноразово ходив до військкомату. Проте з огляду на вік (на той час — 48 років) його не поспішали мобілізовувати. Згодом він сам обрав 4-ту БрОП НГУ, куди й пішов служити медбратом одного зі взводів. Вважав, що його навички та знання з екстремального виживання і тактмеду врятують не одне життя. Для чоловіка це було надважливо.
За словами командира його взводу Олександра Чухна, завдяки професійним діям «Тана», якісно наданій домедичній допомозі втрати наших бійців на етапі евакуації до шпиталю знизилася в рази.
Як кажуть його товариші, йти у бій, коли поруч «Тан», було безпечно, бо він давав надію та впевненість, що про них потурбуються і зроблять усе можливе для порятунку, завжди підбадьорював, піднімав настрій...
Ось як пишуть про свого медбрата побратими: «Ти був тією людиною, з якою ми почувались безпечніше на виходах, яка нас лікувала в тилу і рятувала на «0»... ...Сумно... Дуже сумно і прикро... В той день ти мене перемотав, заспокоїв і вивів... Для мене було великою честю бути знайомим і воювати разом...».
«Братику, ти був кращий з нас. Завжди був душею нашої компашки. Ми справді «заходили» спокійно, знаючи, що ти поруч... Дуже тебе не вистачає. Минуло вісім місяців, як ти загинув, але ти завжди залишишся в наших серцях...»
На всіх фото «Тан» усміхнений. З пронизуючим радістю поглядом, трохи з маленьким нібито хитрим прищуром... На багатьох світлинах він тримає на руках чи кружляє дітей: і своїх — доньку Агату та синочка Дана, і друзів. Діти завжди до нього тягнулися...
В одному з останніх відео, надісланому чоловіком минулої весни, він з товаришами по зброї йшли годувати кошеня, яке хазяї зачинили в квартирі... А на останньому відео, яке лишилося, його побратими просять «Тана» розповісти анекдот. А він під пострілами та вибухами розказує, і всі усміхаються...
Я відчуваю, що мій чоловік хотів би, щоб українці цінували і насолоджувалися кожною миттю, яку дарують нам щодня наші захисники. Бо він власним прикладом доводив: радіти життю можна навіть в окопах.
Фото надано Ольгою Жмакіною із сімейного архіву.
