Приміський вокзал станції «Донецьк», споруджений перед Євро-2012, і сьогодні чистий, сяючий і... порожній. О дев’ятій ранку черг перед касами немає. А знайти вільне крісло в залі важко лише тому, що місця зайняті громадянами, які сплять, не звертаючи уваги на гучні оголошення і гамір, і поклали ноги у взутті на сидіння. Вигляд деяких із цих пасажирів свідчить про тривалу відсутність удома.

Після оголошення про прибуття електрички на Маріуполь зала дещо порожніє. Маршрут популярний попри те, що поїздка залізницею до приморського міста триває удвічі довше, ніж автобусом. Зате вдвічі дешевше — не останній аргумент для прихильників цього виду транспорту. «Їде, їде!» — пожвавлюється натовп на пероні. На горизонті замаячив бувалий у бувальцях локомотив. На фоні сучасного вокзалу він виглядає бідним родичем.

Усередині вагона виявляється напрочуд тепло. «Зачиняйте двері, зачиняйте!» — гукає жіночка в акуратній спідниці та жакеті, схожа на колишню вчительку. Звуть Надією. Вона продає пиріжки з яблуками і з маком. Пиріжки купують охоче. Тільки мій сусід у формі з написом «Охорона» прискіпується до продавчині: «А тісто без розпушувачів?». «Ти ба, які слова знаєте! — дивується та. — Усе натуральне, не сумнівайтеся! Посуньтеся трохи». Останні слова адресовані пасажирові навпроти, біля якого жінка ставить тацю із пиріжками та починає розкладати гроші по кишеньках фартуха.

На «вахту» заступає пара — він і вона, років п’ятдесяти. Вона рекламує диво-устілки, антибактеріальні шкарпетки, машинну олію у флакончику з дозатором, шнурки і суперклей на всі випадки життя. Він демонструє терки, якими нарізає моркву спочатку тоненькою смужкою, а потім фігурними кільцями. Хітом програми є насіння томатів якогось суперсорту: скептикам чоловік демонструє помідор у скляній банці.

«Не вірю я їм. Уже колись прогорів на цьому насінні. Купуєш, купуєш, а посієш — і близько немає такого, як на картинці», — бурчить сусіда-скептик. Зі ще одним пасажиром вони заводять розмову про політику. Тим часом вагоном суне продавчиня плетених вовняних шкарпеток і поясів із собачої шерсті. Побачивши фотоапарат, прожогом кидається до дверей. Дивно: чомусь саме журналіст, а не один із двох кондукторів, які обслуговують потяг, викликає у торгівців переляк. Із чого б це?

Наступним виявляється реалізатор музичних дисків та відеофільмів. У вступній промові на початку вагона він детально розповідає про якість запису та асортимент. «А ви чули в Донецьку у трамваї чоловіка, який під магнітофон співає пісні Тото Кутуньо? — не вгамовується сусіда. — Це геніально, у нього талант!» Після «меломана» настає черга продавця журналів і кросвордів. Потім приходить чоловік років сорока із пом’ятим обличчям. Завсідники електрички стверджують, що той витрачає всю милостиню на випивку, а не на їжу. Подають мало, хоча прохач, схоже, не ображається. Мені час виходити, а супутники їдуть далі. Вагон заповнений дощенту, вільних місць майже немає.

Керівництво залізниці любить поскаржитися на збитковість приміських перевезень. Зокрема, торік магістраль зазнала збитків у 500 мільйонів гривень. Головна причина — велика кількість пільговиків та невідшкодування їхнього проїзду із місцевого бюджету. Та чи можна скаржитися на бідність народу, яка не дає змоги людям їздити в комфортних умовах, приміром, у новенькому потягу «Skoda», де півторагодинна поїздка у другому класі обходиться у 50 гривень? На пасажирів, які подорожують із «кравчучками» і мішками? На те, що в районах навколо обласного центру — безробіття, яке штовхає на пошуки роботи в шахтарській столиці? Наповненість старенької електрички свідчить про те, що традиційний приміський транспорт ще довго буде затребуваним. А значить — у Надії з пиріжками завжди будуть покупці.

Фото автора.

Вокзал облюбували люди, яким немає де ночувати.

Під час поїздки відбувається жвава торгівля пиріжками.