На міжнародному фестивалі «Зірки світового балету», що пройшов у жовтні у Донецьку, Московський державний академічний театр танцю «Гжель» став сенсацією. Його концерти мали приголомшливий успіх. Це другий приїзд прославленого колективу в шахтарську столицю: навесні цього року вихованці хореографічного училища при театрі танцю були учасниками фестивалю дитячих балетних спектаклів «Гран-па».
Художній керівник і головний хореограф Московського державного академічного театру танцю «Гжель» народний артист Російської Федерації Володимир Захаров — з тих, кого називають улюбленцями влади: почесні звання, премії та нагороди. Захаров створив унікальний колектив: ніде більше у світі ви не знайдете поєднання в одному театрі класичного балету, фольклору та мюзик-холу. «Конкурентів у нас нема», — усміхається хореограф. Перед початком інтерв’ю передаю гостеві настільний календар від «Голосу України» зі світлинами традиційних весільних обрядів у різних регіонах країни. Співрозмовник пожвавлюється:
— У мене за плечима — 38 фольклорних експедицій! Видано п’ятитомник, куди ввійшли обряди, традиції, пісенно-танцювальна культура кожного регіону Росії. Весільні традиції мене надихають — як і вся пісенно-танцювальна культура, народні промисли. Без весілля ніякого свята нема, тим більше у слов’ян.
— Володимире Михайловичу, яка з фольклорних експедицій вам особливо пам’ятна?
— Усі. Поїздки зайняли близько 18 літ, запам’яталися Архангельська область, Волга, Смоленська, Брянська, Білгородська, Воронезька — аж до Новосибірської області. Вже тоді було важко знайти зернятка традицій, потрібно було і око гарне, і майстерність, і знання — щоб розшукати, розробити... З роками, на жаль, справжні обряди зникли, видають бажане за дійсне.
Я тоді працював сам. Приїжджав у село, ходив по дворах, розпитував, коли буде весілля або якесь свято. Потім ще 20 років пішло на опис матеріалу — вийшов п’ятитомник «Поетика російського танцю». Крім теорії, там є і практичні поради хореографам: як поставити масовий танець, парний, хореографічну композицію. Ноти подано в сценічній обробці. Мабуть, за останні п’ятдесят-шістдесят літ нічого схожого не було видано.
— Те, що ви народилися в селі, вплинуло на захоплення народними обрядами?
— Звичайно, хоч із села родина виїхала, коли мені виповнилося шість. У роду батька було дванадцятеро дітей — 10 синів і дві дочки. У нашому селі тільки цей рід грав на гармошках, більше ніхто. Старший брат батька із Шаляпіним співав у Казанській опері. А одна із сестер була примою Великого театру. Раніше із сіл у Москву брали дітей шести-семи років — у няньки. Сестра батька потрапила в сім’ю генерала, дружина якого працювала в консерваторії. Вона помітила хист дівчинки, займалася з нею, і сестра потрапила у Великий театр. Вісім років працювала із самим Тосканіні в Ла Скала. Ось такий у нас музикальний рід. Я мав піти цим шляхом! Але в мене танці пересилили музику.
— Ви показали в Донецьку концерт «З любов’ю до України». Чому така назва?
— Могли б, як і скрізь, показати нашу класичну російську програму. Але з поваги до українського глядача спеціально включили кілька нових вокальних і танцювальних творів. Тут і гімн Донбасу — пісня «Спят курганы темные...», і «Чорнобривці», і хореографічна композиція «Одна калина». Нарешті, як данина великому майстрові Павлу Вірському — номер «Яблучко» у його постановці. Такої програми тут, гадаю, не було й не буде. Так, сьогодні танцюють і співають усі. Але як? У наших програмах усі танці зроблено одним майстром, нічого ніде не вкрадено, усе своє. І друге, звичайно, — це школа. Так само, як в ансамблі Вірського, у нас вона — своя. У Вірського, звичайно, дуже сильний колектив. У всякому разі, ми на нього рівняємося. Хоча один одному — не конкуренти.
— Хто ваш глядач?
— Її величність Людина — від народження до смерті. На наших концертах бувають люди різного віку. Щорічно даємо два абонементні концерти «Балет для маленьких» у залі імені Чайковського в Москві. На наші виступи не потрапити. Приходять мами з дітьми року-двох, вони так уважно дивляться, майже ніхто не плаче! А в Смоленську за лаштунками підійшла жінка похилого віку: «Мені в наступному році — 100 літ. Але тепер можу спокійно померти, побачивши ваш прекрасний виступ». І так по усьому світу, а ми об’їхали понад 60 країн.
— У різних країнах реакція залу чимось відрізняється?
— Люди скрізь однакові. Візьміть Китай, зараз у Пекіні або Шанхаї в оперні театри ходять люди з великими статками, вони вже скрізь побували й усе знають. А кілька років тому давали концерт у Чикаго для учнів приватних гімназій. Діти очей не могли відвести від сцени. А наступного ранку їх класний керівник передала пачку творів, написаних учнями під враженням від побаченого. Там були освідчення, захоплення. Один хлопчик зізнався: «Я вперше побачив російську жінку».
— Яким ви бачите майбутнє мистецтва танцю?
— Можна пофантазувати, але не передбачити точно. Західної школи як такої нема, а коли немає основи — це перетворюється на рухи тіла, що не потрібні нікому. Тоді краще займатися йогою. Що ми часто й бачимо на сцені. Росія й Україна все-таки дотримуються школи класичного балету. Ми завжди були й залишаємося одними з перших.
Часто запитують: чому це мистецтво можливе в нас у країні, на такому рівні? Тому, що балет вимагає великої віддачі, насамперед фізичної і психологічної. І якщо така гармонія є, тоді долається бар’єр і можна досягти успіху в опануванні самої школи класичного танцю. Що ми зараз бачимо на Заході? У Фінляндії дочка поскаржилася, що мама її по сідницях ляснула, і дитину забрали від батьків. А нам у процесі навчання доводиться по всіх частинах тіла бити, іноді до синців. Багатьом це незрозуміло. Але в десять років дитина не в змозі самостійно напружити потрібні м’язи. І якщо не зробити цього, потім будуть травми, необхідно взагалі кидати балет. Тому йде дуже важка, каторжна праця педагога, який годинами сидить унизу, виправляючи стопи, пальці, коліна. Це неймовірно важко, але згодом дає плоди. І коли ліплення м’язів і зв’язок проведено, починається робота над певними балетними вправами. Протягом декількох років виробляються стрибок, крок, сила м’язів. Після чого починаються вже заняття самим балетом. Але там, де «ой», «це не можна», «тихесенько, легесенько», — до побачення, класичний балете. Його ніколи не буде.
— Ваше ім’я не пов’язують із жодним зі скандалів, якими багаті творчі колективи. Як складаються ваші відносини з колегами?
— Намагаюся з усіма працювати творчо. І не роблю людям поганого. Але у молодості теж був заздрим і ревнивим. З роками вдалося звільнитися від цього. Так, на собі я відчуваю погляди заздрісників. Потилицею відчуваю. Як захищаюся? Намагаюся менше зустрічатися із цими людьми. Їх теж можна пожаліти: що більше успіх, то більше заздрісників.
Так, зараз оплата моєї праці в Москві не така й погана. Урядом не обділений, маю нагороди, матеріально забезпечений, завершується будівництво нашого театру. Але річ не в цьому. Ми всі розуміємо, що людина не вічна. І піти треба світло, коли ти щасливий по-справжньому. А я — щасливий справою, якій присвятив себе, як би голосно й урочисто це не звучало. Матеріальне в нашому віці вже не головне. Важливо те, наскільки уважно, тепло та зворушливо до тебе ставляться. Це нічим не заміниш. Є люди, які багато віддали б за таку теплоту та любов.
Розмовляла Ліна КУЩ.
Фото Костянтина Сазончика.
З досьє «Голосу України»
Захаров Володимир Михайлович
Народився в 1946 році в Нижегородській області (Росія). Художній керівник і головний хореограф Московського державного академічного театру танцю «Гжель», художній керівник Московського хореографічного училища при театрі танцю «Гжель», директор інституту танцю Державної академії слов’янської культури, народний артист РФ, лауреат державних премій уряду Росії, лауреат премії уряду Москви, академік, доктор культурології, професор.
«Голос України» привітав метра із приголомшливим успіхом у Донецьку.
