Сто років тому народився Андрій Малишко (1912—1970). Небагато поетів можуть похвалитися тим, що їхні вірші живуть у піснях, які стали, по суті, народними. «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Вчителька», «Ми підем, де трави похилі» — все це написано ще в 1950-х, а співається й досі. А недавно видано його двомовну книжку «Моя стежина. Mon chemin» (французький переклад Дмитра Чистяка).
Малишко ввійшов у літературу за часів сталінщини, коли в нашій поезії, здавалося, уже не було нічого живого. А він зумів залишатися щирим поетом, навіть коли доводилося служити кон'юнктурі. Часом навіть найбільш прорадянські його поезії ховали в собі драму, якої недобачали партійні ідеологи. Так, першу Сталінську премію йому дали за поему «Прометей». Там поранений радянський солдат, якого переховують наші селяни, потрапляє в руки гітлерівців і гине. Зрештою, для окупантів він — бандит. Цей мотив пропащого розбійника часто повторювався у віршах Малишка. Опришки, кармелюки й гайдамаки з’являлися іноді в нього там, де їх зовсім не ждеш.
Що за цим стоїть? Можливо — травма Малишкової юності. Він виріс на Обухівщині, у краю повстанського отамана Зеленого. Майбутній поет тоді був ще малий. Але пізніше його старший брат Петро став своєрідним народним бандитом, Робін Ґудом — грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року його спіймали, одвезли до Києва й засудили до страти. Мати ходила пішки до самого «всеукраїнського старости» Петровського, але той не допоміг — Петра розстріляли. Про цього свого брата Малишко пізніше казав:
— Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!
Малишко був людиною свого часу. Він, скажімо, симпатизував Микиті Хрущову. Але при тім, будучи депутатом Верховної Ради УРСР, виступав проти хрущовського закону, спрямованого на дискримінацію української мови в школі. Його просили відкликати письмове подання з цього приводу, але поет так цього і не зробив.
