У рік свого 90-ліття Харківський театр ім. Т. Шевченка («Березіль») випускає прем’єру за прем’єрою. Головний режисер театру О. Аркадін-Школьник вже традиційно виступає як творець касових ревю. О. Стеценко здійснила перше в Україні сценічне втілення «Акторської гримерної» К. Сімідзу. О. Русов готує виставу «З тобою і без тебе» за п’єсою А. Менчелл. Окреме явище — прем’єра нинішнього тижня — «Королева краси» МакДонаха у постановці Степана Пасічника.
Серед державних театрів Харкова ця постановка за п’єсою популярного автора — перша. Але у зверненні саме цього театру і режисера до цього автора у ювілейний рік створеного Л. Курбасом театру вбачається завершення певного кола історії. Адже МакДонах — немов сучасний М. Куліш, славу і могилу з яким розділив Курбас. А режисерський шлях С. Пасічника починався на цій малій сцені «Березолю» з «Маклени Граси» Куліша. Тож її давні «позивні» відлунюють у «Королеві краси»: у виставі нема позитивних героїв, є лише потерпілі від існування на узбіччі соціуму, каліки — фізичні та моральні, є трагічна клоунада самотніх людей.
Споріднює ці дві постановки майстра і тема «марного злочину». Колись давно замість сподіваного звільнення через убивство класового ворога Зброжека малолітня Маклена лише розв’язала ланцюжок злочинів... І тепер, у «Королеві краси», вбивство матері не допомогло відчайдушній Морін досягти очікуваного щастя. Бо злочин породжує лише злочини, зрада програмує зраду — саме такий етичний зміст можна прочитати у обох виставах Пасічника. І що це, як не гірка формула театру «Березіль» від часів, коли було зраджено і вбито його творця?
Акценти макдонахівського стилю тут чітко окреслені. І сценографія Т. Медвідь, і світло В. Мінакова, і музична драматургія вистави (Д. Євсюков), а головне — сильний акторський склад надали можливість висловити парадоксальність МакДонаха: відверту брутальність, за якою постає щемливо-глибока тема самотності маленької людини.
Вистава тримає глядача в неослабному напруженні, мов психологічний детектив. Перша її частина суто по-макдонахівському (сміх крізь сльози!) змальовує складну розстановку сил: любов-ненависть, турбота-залежність. Це те, що поєднує молоду жінку Морін та її матір Мег. Але у Морін з’являється чоловік — заробітчанин Пато Дулі. У виконанні Майї Струннікової і Валерія Брильова сцена нічного побачення Морін та Пато — це п’янкий етюд зворушливих у своїх підлітково-цнотливих почуттях зрілих героїв. Як загоряються очі Попелюшки, котра двадцять років доглядає хвору матір, як полум’яніють її губи... А Пато? Бідний Пато: все життя — робота, а після неї — кухоль пива і забуття на матраці в бараку... І ось він став обранцем Морін! Як кумедно при цьому горбиться Пато, як перебігають по скатертині схвильовані руки, яким теплом опромінилося його обличчя при погляді на «королеву краси», поцілувати яку не дає наглий посвист чайника! І сміх, і сльози, і кохання... У цій кращій сцені першої дії мить щастя героїв глядачам хочеться тягнути довго, наскільки можливо!
Друга дія «Королеви краси» — це навала потрясінь. Режисер, мов у кіно, дає паралельний монтаж сцен. Час, коли Морін очікує звістки від Пато, для неї зупинився. Немов виринаючи з потойбічної імли дзеркала, зі спогадів чоловіка, вона малює на зблідлому обличчі кармінні губи трагічної клоунеси і все виглядає коханого, притискаючи до серця жовті квіти. А тим часом Пато пише їй відчайдушного листа кохання. О, як акцентується увага глядача на постскриптумі у його записці до брата: «Передай листа Морін особисто»!
І ось настає зоряний час для трохи інфантильного, але амбітного Рея, якому конче потрібно вийти з тіні свого старшого брата. Рей у Дмитра Петрова — енергійний і добрий, мов молоде теля. Він не хоче повторити долю брата-аутсайдера, звідси його трагікомічний розпач: «Я — Рей!!! (тобто — не Пато)». Проте навіть просто передати важливого листа цей хлопець не зумів. Та й не повторити долю брата йому не вдасться.
Надію на хепі-енд убито. Буденним героям кризової доби судилося лише страждання. «Щастя було так близько...» — пригадується строфа з опери Чайковського, коли від Рея лист потрапляє до егоїстичної Мег. В її руках лист горить і розсипається на попіл... А примружені очі та недобра посмішка Мег у цю мить свідчать, що обличчя у злочину може бути навіть симпатичним. У виконанні Олени Качан метушлива стара до цієї миті була кумедною та миролюбною, по-дитячому раділа поїздці до супермаркету, мов виходу в світ... Тепер вона помре — і її не шкода. Шкода лише щастя, що було близько.
Харків.
На знімку: Мег (Олена Качан) спалює листа і долю своєї дочки.
Фото Дмитра Петрова.
