«Як важко це — іти проти потоку!

Як гірко це — випереджати час!
Жорстока правда! Чорна і жорстока!
І йде вона не з вами — проти вас».
Борис Мозолевський.
Мало хто знає, що талановитий археолог Борис Мозолевський був ще й поетом, чиї пророчі твори варто перечитувати. Народився він 4 лютого 1936 р. у селянській родині на Миколаївщині. У війну батька забрали до Німеччини, де він і загинув. Ще раніше діди й прадіди були розкуркулені. Навчаючись у сільській школі-семирічці, Борис почав писати вірші:
«Не всім судилось 
помирать під кулями.
Мій дід у землю вклав свої роки.
За пару коней діда розкуркулили
Та й повезли «спочить» на Соловки.
Я знов до моря, певно, не поїду.
Я «Жигулі» собі не наживу.
Я краще в Соловки піду за дідом,
Аніж неправду правдою назву».
Вступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, навчався разом із майбутніми космонавтами СРСР Г. Шоніним і Г. Добровольським. Тут він стріляв по мішенях, долав науку вбивати, та й вірші складав уже російською... Училище не закінчив через хрущовську демобілізацію, пов’язану з радикальним скороченням армії у 1956-му. Переїхав до Києва, де дев’ять років працював заводським кочегаром. Кочегар-поет — дитя відлиги, «хрущовського реабілітансу» — усе ставив під сумнів... Одночасно він учився на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету. У цей час Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, хоч знав ціну «українського питання», але відтоді і до останку писатиме лише українською.
У 1964 р. він отримав університетський диплом, влітку влаштувався на роботу в експедиції скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської. Працював редактором у видавництві «Наукова думка», але «брежнєвський репресанс» повернув Бориса на стару роботу. А далі коло звужується, потилиця відчуває подих холодильника імені Берії:
«Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських 
таборах?»
В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський пише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордовії я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене зарахували заднім числом».
21 червня 1971 року — найважливіша дата у житті Бориса Мозолевського. Під час археологічних досліджень Товстої Могили о 14:30 зроблено сенсаційну знахідку — багате скіфське поховання, серед скарбів якого була пектораль вагою 1148 грамів — нагрудна прикраса скіфського царя ІV ст. до н. е. 30,6 см у діаметрі, виконана із золота 958-ї проби. Її вартість обрахувати неможливо. Це найбільше відкриття археології ХХ століття, «поема золотого сонячного сяйва», якому передували 35 років непростого життя непосидючого упертюха-мандрівника, поета і шукача пригод.
Вражає сміливість українців! Знаючи, що знахідки такого рівня осідають у музеях митрополії, Борис Мозолевський, надягнувши це ювелірне чудо з чистого золота під свою засмальцьовану стару тілогрійку, привіз його до Києва. І от кандидата на відправку до Мордовії приймає перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. На зустрічі також були голова Інституту археології Федір Шевченко та президент АН УРСР Борис Патон. Бесіда виявилася дуже плідною: археолог, який жив у гуртожитку, отримав трикімнатну квартиру; зарплата з 98 руб. зросла до 200 (плюс 500 руб. премії). Попри тиск Москви скарб залишився в Києві і зберігається у Музеї історичних коштовностей України.
А незабаром за кордоном було видруковано лист Мозолевського до Стуса:
«Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні ґрати,
Коли я їв свій кусень у теплі».
Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів. Блискуче захистив кандидатську дисертацію. Із 1986 року і до кінця життя працював завідувачем відділу, потім сектору скіфської археології Інституту археології НАНУ.
Гуртожитки, мінімальні зарплати, невлаштований експедиційний побут, постійні стреси не сприяли створенню родинного гнізда. Двічі Борис Мозолевський одружувався, але невдало. Тільки останні 12 років провів із вчителькою Вірою Данилівною, яка стала його вірним другом і редактором. Їй він присвятив слова:
«Жалкую я за іншими роками?
Образ Ваш по крихітці ліплю,
І за усіх, кого любив руками,
Вас, може, першу серцем я люблю».
Він пристрасно мріяв побачити Україну оновленою. Коли довідався, що прийнято Декларацію про незалежність, пофарбував свій вагончик у степу в блакитний і жовтий кольори, підняв над польовим станом археологів національний прапорець, нашвидкуруч зшитий із вигорілих футболок.
Борис Мозолевський не встиг захистити докторську; пішов із життя від страшної хвороби у вересні 1993 року, але полишив по собі незабутній слід — наукові праці, відкриття, глибоку поезію й світлу пам’ять.
 
Запоріжжя.
Фото з архіву.